Глава 4. Як колишній мешканець пекла використовував свою першу зарплату


Обсуждение:

Авторизируйтесь, чтобы писать комментарии
voytsik
12.12.2018 23:16
>>26573
Як переклад просуваєтся ?

Як тільки здам сесію, то продовжу). Думаю тижні через 2.
alfonsknow
25.09.2018 01:03
Як переклад просуваєтся ?
Ответы: >>26574
voytsik
21.05.2018 22:05
>>26570
Для невнимательных, в группе в ВК даже пост делали на эту тему, на сайте будут публиковаться переводы на русский украинский белорусской казахский или любом другой язык стран постсоветского пространства если будут желающие на него переводить и с него читать, но в разделе works. Надеюсь я ответил на ваш вопрос.
Voystik, сорян за оффтоп в чате)

Та ничего, уже привыкаю). Была сессия, скоро к хвостикам вернусь.
Amati
21.05.2018 12:56
В соц. сетях не зависаю, не помню, не имени учетки, ни пароля, спасибо за и нформацию.
kuzy2x
21.05.2018 12:47
>>26569
Сайт вроде ruranobe, а не uaranobe с чего бы такой перевод появился?

Для невнимательных, в группе в ВК даже пост делали на эту тему, на сайте будут публиковаться переводы на русский украинский белорусской казахский или любом другой язык стран постсоветского пространства если будут желающие на него переводить и с него читать, но в разделе works. Надеюсь я ответил на ваш вопрос.
Voystik, сорян за оффтоп в чате)
Ответы: >>26572
Amati
21.05.2018 01:17
Сайт вроде ruranobe, а не uaranobe с чего бы такой перевод появился?
Ответы: >>26570
voytsik
11.03.2018 13:05
>>26567
"Я не зміг героєм стати - тож вирішив роботу" ? Мне кажется ты забыл добавить слово "знайти" ?

Дякую, недописав)
alfonsknow
11.03.2018 12:57
"Я не зміг героєм стати - тож вирішив роботу" ? Мне кажется ты забыл добавить слово "знайти" ?
Ответы: >>26568
swer15
05.03.2018 01:27
>>26564
Поки перекладу немає. Є ілюстрації. Зазвичай починають хоча б з прологу. Так-то і я можу перевести, хоч на суахілі.
Але якщо буде гідний переклад (не особливо оцінював перекладача), то можна перекладати з української на російську.
...Переводчики с украинского - новая ниша. ;)
При том если всё будет хорошо переведено с английского, или даже японского, то с украинского на русский можно переводить с минимальными потерями смысла. Хотя даже тут могут возникать сложности. Но ведь есть же с чем сверять)))
voytsik
04.03.2018 15:26
Да, пока есть только иллюстрации, но перевожу как выходит, только вчера начал. Когда закончу 1 главу, открою её в открытый доступ. Если кому интересно, этот же перевод я выкладываю и на другом сайте.
calm_one
04.03.2018 13:26
Поки перекладу немає. Є ілюстрації. Зазвичай починають хоча б з прологу. Так-то і я можу перевести, хоч на суахілі.
Але якщо буде гідний переклад (не особливо оцінював перекладача), то можна перекладати з української на російську.
...Переводчики с украинского - новая ниша. ;)
Ответы: >>26566
AdsliSotonist
04.03.2018 11:46
Почему на украинский переводят то, что я бы почитал на русском?.. 0_о
salapus
03.03.2018 23:43
Воу. Инновации? Нововведения? Крайне неожиданно.

Глава 4. Як колишній мешканець пекла використовував свою першу зарплату

— Через те, що Пекло досі розвалюється, продажі цього магазину знизилися навіть більше, ніж минулого року. Валовий прибуток також знижується. Чесно кажучи, ми у скрутному становищі.

На її невеликому робочому столі височіла стопка документів, а в її чашці була холодна кава з бозна-якого часу.

Після закриття магазину на день почалося щотижневе зібрання, яке проводили в кінці робочого тижня.

Поглядаючи на сьогоднішніх працівників, що сиділи навпроти неї, їх менеджер Сеара продовжила:

— Річ у тому, що я повинна представити план дій головному управлінню до кінця тижня на тему, як ми будемо збільшувати кількість наших клієнтів. Чи не має у вас якихось гарних ідей?

— Можна я! — енергійно підняла руку Фіна одразу ж, як менеджер поставила питання.

Хоч ті колишні герої поранили її до такого стану, що з неї капала кров, але наступного дня ця срібноволоса дівчина-демон вже виглядала так, ніби з нею нічого взагалі не сталося, й спокійно та звично бігала торговим залом. Чого і слід було очікувати від крові Короля демонів. З її стійкістю не можна жартувати.

— Думаю, ми могли б розмістити скрині зі скарбами навколо нашого магазину…! — сказала впевненим голосом Фіна у відповідь на повний очікувань погляд менеджера. — Якщо ми покладемо у них рідкісні предмети, то ті герої-ідіоти обов’язково попадуться на це. Так завжди говорив мій батько!

— НЕ БУВАТИ ЦЬОМУ! — підсвідомо викрикнув Рауль.

А їх менеджер навпаки зробила серйозний вираз обличчя й спитала:

— І в скільки це нам обійдеться…?

— Зачекайте, будь ласка, не враховуйте цю пропозицію, менеджере!

— Менеджере, менеджере! Так сталося, що я знаю декого, хто має свіжі поставки скринь-міміків…

— ЩО ТИ ПЛАНУЄШ РОБИТИ З НАШИМИ ПОКУПЦЯМИ!?

— Хаха, хіба це не добре? Магазин типу «життя або смерть» був би справді захопливим та незвичним…

— ЧОМУ ХТОСЬ ПОВИНЕН ЙТИ ДО ТАКОГО НЕБЕЗПЕЧНОГО МАГАЗИНУ ЛИШ ЗАРАДИ КІЛЬКО-О-ОХ ПОКУПОК???

Втомившись відговорювати цих двох натхненних ідеєю дівчат, Рауль глибоко зітхнув.

До того ж…

Ніби згадавши щось, їх менеджер раптово плеснула долонями.

— А! Точно, саме так…

Крутнувшись на стільці, вона витягла щось з напіввідкритої шухляди столу.

— Підійдіть сюди, Рауле й Фіно. Ось ваша місячна зарплата.

— …!?

— А, красно дякую.

Рауль безтурботно прийняв конверт, що дала менеджер, та повернув голову. Фіна отримала такий самий коричневий конверт і чомусь заклякла на місці.

— Хм? Що з тобою, Фіно?

Її очі прикипіли до конверта в руках.

— Моя… зарплата… — прошепотіла Фіна.

— Авжеж. Враховуючи твою відвідуваність та відсутність, це не повна сума, але це перша заробітна плата Фіни, чи не так?

Стоячи перед менеджером, на обличчі якої була приємна усмішка, Фіна кивнула.

Хах…

Він помітив, що її руки трохи тремтіли, коли вона трималася за конверт обома руками. Мимоволі Рауль й сам усміхнувся, дивлячись на таку більш-менш невинну реакцію Фіни.

Тепер, коли він дивився на таку Фіну, йому згадався час, коли він лише отримав тут роботу. Тоді його руки дрижали так само, коли він отримав свою першу зарплату від менеджера.

Перша зарплата…

Рауль поглянув на конверт у власних руках і на годинник, що був на його правій руці. В додачу до того, що він від самого початку був досить дешевим, але Рауль не переставав носити його бодай на один день. Тому його металеві деталі та шкіряний ремінець сильно зносилися, але йому не хотілося міняти цей годинник, який він придбав на свою першу зарплату минулої весни.

Зрозуміло… Пройшов вже рік.

— Твоя перша зарплата — це те, що потрібно відсвяткувати. Знала це? Як щодо покупки якогось пам’ятного сувеніру?

— Сувенір…

— Так, — кивнув і собі Рауль.

Перед ним стояла задумлива Фіна, що продовжувала свердлити очима її конверт.

****

Наступний день після отримання зарплати трохи перед полуднем.

Він почув крик…

Схрестивши ноги, Рауль сидів на ліжку, на якому та біля якого була розкидана купа вчорашнього одягу. Швидко доївши обід з магазину, Рауль припинив рухати паличками та підняв голову.

Ще один крик.

Одразу ж за тим почулися звуки сутички.

«Дідько б їх побрав, — подумалося Раулю. — Що це за шум опівдні вихідного? Я вже втомився через власні проблеми, тож я не хочу турбуватися моїм сусідом…»

— …!?

Рауль відкину вбік свій напівз’їдений обід та підстрибнув на ноги. Хутко надягнув взуття, вітром вилетів зі своєї кімнати та почав стукати у сусідні двері.

— Фіна! Фіна! Фіна?

Сьогодні у магічному магазині Леон по розкладу був вихідний день. У Фіни також був вихідний, як і в нього самого, тож у неї не повинно бути якихось справ. Вона повинна бути у своїй кімнаті.

Після хвильки вагань він поклав руку на дверну ручку, стиснув її з усією силою та повернув її без жодного опору.

Побачивши це, у нього з’явилося дуже погане передчуття. Він досі тримав руку на дверній ручці, яка враз стала холодною. Він штовхнув двері, ніби відкидаючи їх зі свого шляху, та увірвався в кімнату Фіни.

— Фіна!? Фі…

Він шоковано стояв посередині її кімнати та озирався навколо. І не зрушившись навіть на сантиметр, Рауль втратив дар мови.

У цій кімнаті не було нічого, окрім прибитого до підлоги стола та ліжка. Кімната була порожньою. Вікно було прочинене, і його ніби хитав вітер. На столі лежав напівз’їдений шмат хлібу, а на підлозі лежала чашка.

І все ще…

Той, хто повинен був кричати… це та дівчина, яка повинна була бути тут кілька секунд тому, сліду якої зараз ніде і видно не було.

Серце Рауля відбивало шалений ритм. Він відчув, як земля захиталася під його ногами, а все навкруги потемніло.

«Чому? Чому я не помітив…!?»

Неважко припустити, що їх адресу дізналися сторонні люди, а Фіна не знає, що вона повинна замикати двері.

«Та все ж… Та все ж я… Навіть й думка про це не прийшла в мою дурну голову… Чому я не зміг зрозуміти це раніше!»

І в ту мить…

Рауль відчув, що хтось стоїть позаду нього. Він застиг на місці. Він спробував негайно повернутися, але було вже занадто пізно.

Наступної миті Раулю завдали страшенний удар в спину.

Його шиї торкнулося гаряче повітря чийогось дихання. Таке спокусливе відчуття…

Охоплюючи його тіло від пліч до стегон, Рауля охопила пара рук, які одразу ж вхопилися за його одяг.

— РАУ-У-У-У-У-У-У-УЛЕ-Е-Е-Е-Е!!!

Поки за нього чіплялася з боку спини…

— ЦЕ ДИЯВО-О-О-О-ОЛ!

Дівчина, що кричала слізним голосом та вказувала в куток кімнати…

На її голій шкірі не було нічого, окрім дешевої футболки, яку Рауль подарував їй зовсім недавно. Він відчував тепло її тіла, її скажене биття серця та незрівнянну м’якість через тканину настільки тонку, що майже просвічувалася на світлі.

— Фіна!? Хіба тебе не викрал…

В мить, коли він спробував зазирнути через плече, його очі прикипіли до тих білих стегон, що так вульгарно випиналися з-під її футболки. Це збуджувало та хвилювало його у багатьох відношеннях. Рауль відвернув очі та спробував спитати Фіну щодо тих криків, які він почув у своїй кімнаті, але вона заговорила до нього таким же пронизливим голосом:

— Щ-що за нісенітниці ти верзеш у такій надзвичайній ситуації!? Ааа… ТИ БУВ ВВЕДЕНИЙ В ОМАНУ ДИЯВОЛЬСЬКИМИ ЧАРАМИ, ХІБА НІ!? РОЗПЛЮЩ ОЧІ, РАУЛЕ…!

— Перепрошую…?

— ТАМ, НА СТІНІ! ВОНО ДОСІ ТАМ! ПОГЛЯНЬ ТУДИ!!!

Він перевів погляд на стіну, на яку так стривожено вказувала Фіна.

І нарешті він пробурмотів:

— Це ж тарган…

— Щ…? Тобі відоме його ім’я!?

Вона глибоко вдихнула та досі ховалася за його спиною.

— Тарган… Розумію, це й справді виглядає як щось огидне… Тарг… Одна його назва змушує мене дрижати зі страху. Яка ж це жахлива істота…

— Іншими словами…. Весь шум ти підняла через нього?

На стіні спокійно сиділа велика чорна комаха розміром з великий палець.

Коли Рауль спитав це досить здивованим голосом, Фіна відчайдушно закивала.

— П-перш ніж я це зрозуміла, воно вже сиділо біля мене! Поки я їла собі хліб, воно з’явилося прямо біля мене! Я запанікувала та втекла, але це створіння видерлося на вхідні двері з небаченою мені раніше швидкістю та… полетіло прямо на мене!!!

— Ось воно як…

— Він напав лиш тоді, коли відрізав мені шляхи для відступу. Така винахідливість… На щастя мені вдалося втекти через вікно. Якби не було вікна, я не можу й уявити, що зі мною б сталося… Т-тільки подумаю, що таке чедовисько повзає по мені…

— Хех…

— І ось коли я висіла за вікном, схопившись за підвіконня й спостерігаючи за ситуацією, у кімнату зайшов Рауль…

— Хо-о…

— ЧОМУ ТИ ПОВОДИШ СЕБЕ НАСТІЛЬКИ БАЙДУЖИМ!?

Фіно обхопила руками тіло Рауля, який дивився на неї порожніми очами та час від часу давав беззмістові відповіді.

— Ті мурашки, що пробігли по моїй спині від одного погляду на це… Тут помилки немає — ця істота вкрай небезпечна! Його аура… Може зрівнятися з аурою мого батька…

— Ні, в жодному разі. Це вже ти перегинаєш палку…

Ем… Пане Короле демонів, ваша донька без миті вагань поставила вас на один рівень з тарганом, ви знаєте це-е?

«О боже, — мимоволі зітхнув Рауль. — Поверніть мені мої нервові клітини…»

— Розтратити всю свою гордість перед звичайнісіньким тарганом… Ти впевнена, що ти демон? По правді, ці кімнати досить старі, тож подібні йому створіння, ймовірно, щоденно з’являтимуться у цю пору року. Розумієш?

— ЩО???

Від щирого здивування обличчя Фіни налилося жаром. Від такого видовища Раулю захотілося дражнити її ще більше.

— На кухні, у ванній, у туалеті… Ну, загалом кажуть, якщо ти побачила одного таргана, то десь поряд з ним повзає біля двадцяти інших, а то й більше.

— … ! — рот Фіни розкрився у німому крику.

Досі чіпляючись за одяг Рауля, ця дівчина наблизила до нього своє заплакане обличчя та почала благати його:

— Бути такого не може… Я так боюся… Рауле… Ти звик до цих створінь…?

Коли вона поглянула знизу-вгору на Рауля, її очі були повні сліз.

— Будь ласка… Врятуй мене…

— … .

Цей вираз обличчя дуже відрізнявся від її звичної впевненості у собі. Це справді зачіпало його душу та викликало бажання захистити. Та в той же час тут було дещо, на що йому ні в якому разі не можна дивитися. На те, що, здавалось, ось-ось вистрибне з-під вирізу її футболки.

— Н-не те, щоб я заперечував… — поспішно кивнув Рауль. — Скажи, у тебе є якась книга чи папір, що тобі не сильно потрібні?

— Якщо підійде газета, то треба глянути у шкафчику.

— Так, вона буде як раз… Стривай, ти читаєш газети? — здивовано спитав Рауль, підвищивши голос.

Фіна здивованно нахилила голову.

— Хіба це не усім відомий факт? Ми завжди повинні мати свої джерела інформації, щоб наш магазин зміг вижити у цьому швидко змінному світі. До речі, я отримала її, коли проходила випробний місяць!

— … .

«Що це за жахливе почуття втрати?» — подумалося Рауль. Він взяв вказану газету та згорнув її. Підготувавши таку саморобну зброю та зібравшись духом, він наблизився до стіни, на якій нерухомо сиділо це мале й чорне створіння.

Відчуваючи повний очікувань погляд Фіни своєю спиною, яка сама затамувала подих й тихо спостерігала за подіями, Рауль крок за кроком підходив до тої стіни. А потім він тихо та обережно підняв газету над головою…

— ААААААААААААААААА! — пролунав чийсь крик.

А те створіння без жодного попередження хутко забралося у шпарину між ліжком та стіною.

— Ех…

Рауль відчув погане передчуття. Коли він повернувся, то побачив там Фіну, яка дивилася на нього повними обурення заплаканими очима, стискаючи свою футболку.

— Рауле-е-е-е-е…

— Ну-у… Воно зникло, тож все повинно бути доб...

— У ЖОДНОМУ РАЗІ!

— Звісно ж це не…

Так… Мадам. Я вас прекрасно розумію.

Рауль поринув у роздуми, не знаючи, що тепер робити.

— Хм… Певно, нам потрібні пестициди.

— Бестесиди?

— Це така річ, яку достатньо покласти у твою кімнату, й вона подбає про тарганів. Або якщо казати твоїми словами, ця річ захищає від проникнення демонів.

— Що…

За секунду Фіна наблизилася до Рауля ще ближче. А її рот розкрився так загрозливо, що здавалось, що вона може схопити ним його комір у будь-яку мить.

— ДЕ Я МОЖУ ДІСТИ ЦЮ БЕСТЕСИДУ? В ЯКЕ ПІДЗЕМЕЛЛЯ ЇЇ СХОВАЛИ? ЯКИЙ БОЖЕСТВЕННИЙ ЗВІР ОХОРОНЯЄ ЇЇ?

— Ні… Ти можеш вільно придбати цю річ у місті…

— … !?

У цю мить очі Фіни, коли вона вдивлялася в Рауля, спалахнули надією. Поділ її футболки затрепетав.

Її обличчя набуло такого виразу, ніби у солдата, готового кинутися в саме пекло жорстокого бою.

****

— Ось і все, — урочисто промовила вона.

Одначе вона не зрушилася з місця. Одною рукою вона тримала кошик для покупок, а в іншій був її коричневий конверт. Вона поглянула на конверт, а потім перевела подих й зазирнула у кошик, де знаходилася упаковка з пестицидом…

— Чи може бути… що ти купуєш щось вперше?

Досі схвильована до глибини душі Фіна кивнула на питання Раудя.

— Я вперше отримала власні гроші… Тож це мій перший похід в магазин в якості покупця…

— Але ж ти чимало працювала за нашою касою?

— Так то воно так, але… але приймати гроші інших людей це зовсім інше, ніж твої власні гроші! — обурилася Фіна. Здавалось, вона почуває себе незручно.

— Агов, Рауле… А це ж нормально? Я зможу сама щось купити? Вони ж не скажуть, що вони не продають нічого таким як я!?

— Якщо хочеш, я можу купити це замість тебе…

Коли Рауль запропонував це без задньої думки, очі Фіни задрижали. Проте все ж вона похитала головою та сказала:

— Не потрібно. Я куплю… сама. Дивись на мене, і я покажу тобі, як ти повинен купувати в магазині! — кинула вона йому. Досі міцно тримаючи свій кошик, вона впевнено пішла до каси.

Рауль зітхнув та пішов за нею.

— Ем… Будь лас…

Коли Фіна клала свій кошик на касовий прилавок, вона заїкалася. Але жіночка, що працювала касиром у цьому універмазі, приємно посміхнулася їй.

— Дякуємо, що купуєте у нас. Ви маєте MemberCard?

— Е… А… Ем… Цей во… я не…

— Чи хотіли б ви зареєструвати її?

— Це… ем… Що мені треба робити, Рауле-е?

Яка чудова превентивна атака з боку жіночки. Рауль почухав потилицю, поки дивився на Фіну, що обернулася до нього, прохаючи допомоги.

— Ну… цей магазин близький до твоєї кімнатки, тож ти можеш зареєструватися. Чи не так?

— З-зрозуміла! В-все добре, я хочу зареєструватися!

— Гаразд. Тоді прошу вас заповнити цю форму.

Фіна взяла ручку й чистий бланк форми, яку жіночка дістала з ящика, поклала листок на прилавок та почала писати. Рауль також зазирнув через плече.

— Ум… Фіна Бладстоун…

Фіна пробіглася ручкою по бланку, написавши все потрібне своїм звичним охайним почерком, яким завжди захоплювався Рауль.

— Професія, дем…

— АААААААА!

Цей демон знову відстав від життя, що привело Рауля у відчай. Він на одних інстинктах вирвав ручку з її рук.

— Щ-що ти робиш!?

— І ти ще мене питаєш? Ти не розумієш, в якому становищі ти зараз перебуваєш!?

— Але… Рауле, хіба не ти сам мені казав, що я не повинна писати на таких речах брехню про себе?

Подивившись вгору на Рауля, Фіна вимогливо простягнула руку та сказала:

— Ну ж бо, поверни її мені.

— Але…

Як би не було сумно, але у її аргументах був сенс. Коли вона повернула собі ручку з руки Рауля, він втратив дар мови, коли Фіна продовжила заповнювати бланк.

— Професія, демонструю магічні товари в якості продавця (робота на неповний робочий день)…

— А…

— Мм… Тут же… все правильно?

Непомітно дивлячись за Фіною, яка передала жіночці бланк, Рауль спробував виправдати себе. Адже він був впевнений, що вона знову напише щось типу «демон» чи «спадкоємець Короля демонів»… Дідько.

— Ось ваша картки для знижок у нашому магазині. Прошу вас не втрачати її, гаразд?

— В-велике вам спасибі!

— То тоді з вас 798 золотих.

— Вам потрібно сімстодев’янностовосьмирічне золото…? — кивнула вона. Фіна перевернула коричневий конверт та тремтячими руками відкрила його. І в ту мить…

Вона зрозуміла… Що була занадто захопленною.

— … !?

Коли монети випали з конверта та шумно розсипалися по підлозі, дівчина-демон зробила такий вираз обличчя, ніби настав кінець світу.

Ледь стримуючи плач, Фіно поспішно заповзала по підлозі.

****

Двері універмагу зачинилися за ними, й продзвенів дзвіночок.

— Сталося багато чого, але ж це чудово, що ти можеш купити щось належним чином. Хіба ні? — спитав Рауль у дівчини, що йшла поруч з ним брукованим тротуаром.

Проте вона не відповіла. Коли він повернув до неї голову, ця дівчина досі дивилася на паперовий пакет у своїх руках.

— Щось трапилося? Тільки не кажи мені, що ти досі засмучена через виронені монети…

— Я купила… — прошепотіла Фіна.

— … ?

— Я купила щось на мої власні гроші…

Фіна раптово підняла голову й подивилася на здивованого Рауля.

— Послухай, Рауле! Чи не думаєш ти, що я дивовижна?

— Що…?

— Що почув!

Коли вона з нетерпінням похитала головою, та її великі очі стали ще більшими, й вона продовжила говорити ще більш схвильованим голосом:

— Насправді я не працювала ради когось іншого… Я щаслива, коли я можу бути корисною нашим клієнтам, але врешті-решт я працюю, щоб заробити гроші на своє виживання. Тобто, я працюю на себе. Я впевнена, що з всіма іншими така ж ситуація. І ти, Рауле, і наш менеджер, і та жіночка…

— То й що?

Чому вона каже настільки очевидні речі?

Вони йшли плечем до плеча тротуаром, а на узбіччі росли акуратно підстрижені декоративні дерева. Перед очима здивованого Рауля крокувала Фіна, що продовжувала свою історію з більш серйозним виразом обличчя.

— Але завдяки мені клієнти можуть придбати все, чого душа забажає. І їхні гроші стають моєю зарплатою, за яку я можу купити товари в інших магазинах. Придбане мною може бути зроблено кимось з тих покупців, які заходять у наш магазинчик, так?

— Як я вже казав, у чому справа?

— О Бо-о-оже... Я кажу, що… Ось, подивись сюди!

Коли Фіна розвернула свою тендітне тіло та підійшла до Рауля, то хвацько простягнула свою тендітну ручку та вказала нею на всі ті ряди магазинів, що вишикувалися по обидва боки вулиці.

— Кравець за гроші шиє сукні, пекар випікає хліб і продає його. Вони не роблять це заради чийогось блага, а лиш для себе. Але ми носимо пошитий ними одяг та наповнюємо наші порожні шлунки їжею, яку вони готують. За допомогою грошей будь-хто може продати свою роботу та придбати роботу когось іншого! Ось така суть людського суспільства. Іншими словами…

Вона пояснювала це ще зовсім невміло, але в цьому голосі відчувалася вся її рішучість. Під час свого базікання Фіна підвела очі на Рауля.

— Хоч всі працюють на себе, але це допомагає іншим! Чи ж це не дивовижна система, як гадаєш? І кому тільки в голову взбрело таке вигадати! Люди дійсно такі дивовижні… Чи не так?

Очі Фіни виблискували, коли вона знову й знову продовжувала говорити:

— Неймовірно… Неймовірно. Неймовірно!

Хай це і трапилося несвідомо, але Рауль відчув, що з його очей спала полуда.

Працювати, заробляти гроші, витрачати гроші… Для Рауля ці речі були чимось звичним, й він не сильно задумувався над ними. Проте коли він подумав про це зараз… Хтось заробляє гроші лиш для себе, але це дозволяє безлічі іншим жити розкішним життям з усіма благами. Це саме те, що сказала Фіна. Можна було сказати, що ця думка парадоксальна, але як же точно її слова описували людське суспільство…

Дідько… Руаль мимовільно усміхнувся. Коли справа доходить до цієї дівчини-демона, вона може виглядати ідіоткою, але інколи її слова настільки точні. Здавалось, вона не звертала на це уваги, але, ймовірно, вона приділяла деяким речам в рази більше уваги, ніж всі інші.

— Колись я справді зможу відчути… плоди моєї праці!

З цими словами Фіна ніжно обійняла пакет та почала хіхікати, ніби вона більше не могла стримувати себе.

— Послухай, Рауле! Я хочу купити ще!

— Гаразд…

Коли Рауль спостерігав за цією бешкетницею, чомусь він і сам почав почувати щось подібне.

— Якщо ми у будь-якому разі підемо за покупками, то можна піти на ринок, — запропонував Рауль.

— Угусь! — щасливо кивнула Фіна.

****

— … !

Вони вийшли на доріжку, що була схожа на темну й вузьку долину. З обох її сторін височіли стіни кам’яних будівель. Коли вони минули це місце, то перед ними відкрилося зовсім інше видовище.

— Дивовижно! — із захопленням вигукнула Фіна, а її очі сяяли.

Під променнями ласкавого весняного сонця були вишикувані рядами прилавки та намети по праву й ліву сторону від дороги, що тяглася кудись далеко-далеко. До того ж, між цими рядами наметів зібралася сила-силенна люду. Перед їх очима почали розгортатися різні сварки. Всюди була штовханина. Але у всіх був піднесений настрій. Їх погляди вихоплювали міріади найрізноманітніших барв.

Тут стояли кошити й бочки з набитими в них фруктами й овочами до такої степені, що вони майже випадали з них. Звісно ж, біля них були виставлені дощечки з цінниками товарів. На прилавках у банках стояли звичайні та запечені цукерки, там були паруючі пироги й навіть величезні краби. В деяких місцях були яскраві шовкові вироби з гір Унітія або металеві вироби Ельму, які виблискували сонячними зайчиками. Камені зі східного острову, де проживали Селестричні Створіння, сяяли веселковими кольорами, а їх вартість була такої, що за невеликий уламок такого каменю можна було придбати цілий будинок. Різноманітних форм і розмірів горщики, наповнені густою бурштинового кольору рідиною з солодким ароматом. А потім звідкись вітер приніс запах смаженого на грилі м’яса, від якого рот мимоволі наповнювався слиною.

Під різнобарвними наметами всіляких форм та розмірів продавалися будь-які види товарів, які лиш можна було собі уявити. У багатьох місцях зібралися цілі черги, а продавці ні на мить не переставали закликати до себе нових потенційних покупців. Вони ніби змагалися один з одним. Над головами натовпу розвівалося на вітрі безліч прапорів, а на протилежному боці можна було помітити фортецю Екследія, яка була розміщена в серці королівства Еверред.

Це було перехрестя між двома головними вулицями, які пролягали через всю Королівську Столицю. Ринок простягався на схід від центральної площі. Він процвітав як у будні, так і на свята. Вистачало кинути погляд на цей бурхливий натовп, щоб засумніватися у правдивості інформації про те, що економіка цієї країни перебуває у депресії.

— Кйя!

— … ?

Невеликий темно-зелений дракон, що тягнув візок, зачепив бік Фіни, тож вона скрикнула. Рауль поспішно схопив її за одяг, відтягнув вбік та почав вичитувати її:

— Боже, Боже… Якщо не звертатимеш уваги на те, що перед тобою знаходиться, то тебе переїде якийсь візок з драконом. Зрозуміла?

— Агов…

Проте Фіна вказала на візок з драконом, що майже задавив її, та спитала збентеженим голосом:

— Я деякий час думала над одним питанням. Чому ви змушуєте драконів тягти ваші візки? Чи не могли ви зробити візки, які б рухалися за допомогою магії?

— Кажуть, що Магічні Витрати на те, щоб зрушити з місця завантажений візок, дорівнюють приблизно сорок Кіловат. А середній Магічний Потенціал людини коливається в межах п’яти Кілобайл, а цієї кількості аж ніяк не вистачить для цього завдання. Цього ніяк не досягти.

— Кіло… ват? Кілобайл?

— Так… Певно, на твоїй батьківщині не поширені ці терміни? — з подивом в голосі спитав Рауль.

— Кілобайл — це одиниця, за якої Магічні Витрати становлять один Кіловат… Ох, я зрозумів. Візьмімо для прикладу кількість енергії, яка потрібна тобі, щоб такий виріб, як той знищений тобою фен, працював одну годину. Іншими словами, людина з Магічним Потенціалом в п’ять Кілобайл може використовувати фен впродовж п’яти годин у тому випадку, якщо Магічна Потужність буде десять Ампер. Як правило, якщо перевищити 50 Ампер, то спрацює запобіжник…

— Вау! Гей, Рауле, а що це? Поглянь на цю блакитну штукенцію!

— … .

«Ну, будь що буде», — поскаржився про себе Рауль та вголос зітхнув:

— Боженька… За що мені таке… — Рауль майже закінчив говорити, але його перебили:

— Ей ти, не підбігай сюди й намагайся не підступати близько до…

Один з магазинчиків, повз які проходив Рауль, привернув його увагу. На карнизі висіла металева табличка з написом «Магазин Зброї». У цьому магазині були виставлені на продажу різноманітні мечі, що лежали на покритих тканиною столиках. Зокрема, один з мечів і привернув погляд Рауля.

— Та це ж серія мечів iSword від Applia! А це навіть найпопулярніша третя модель…

Незачохлене лезо цього меча блищало. У нього була гарна довжина, ідеальна ширина, його розміром було зручно користуватися, а його чорна-пречорна рукоятка приковувала до себе погляди людей. Біля низа піхви трохи праворуч був вирізьблений орнамент, це була торгова марка у вигляді серпика місяця, що робило цей меч ще крутішим.

Хоч зараз час депресії, а сама компанія збанкрутувалася, її ім’я досі відоме багатьом. Корпорація Applia. Раніше через першокласний дизайн та новітні методи обробки металів її ставили в один ряд з корпорацією Imperial, яка була улюбленим виробником спорядження багатьох поколінь героїв. Коли він мав непохитну віру в те, що з часом він стане героєм, Рауль днями переглядав каталоги спорядження та зброї. Він мав надію, що скоро він отримає можливість носити ці речі. Хоч він був зеленим новачком щодо модних тенденцій свого часу, але у знаннях зброї йому не було рівних.

«Якщо я одягнув би цей меч, то це виглядало б і справді чудово, чи не так?»

Тут Рауль пригадав спорядження їхнього магазину. У них були мечі, але вони були настільки нікудишніми, що він навіть зброєю не хотів їх називати. Від цього Рауль лиш зітхнув. Але коли він підняв очі трохи вище, то наткнувся поглядом на цінник цього меча.

Стривайте… Сто тисяч золотих!?

Щоб створити такий якісний меч, було потрібно витратити купу часу. Але тільки так він отримував здатність витримувати велику Магічну Потужність. Раніше модель з найменшою ціною коштувала принаймні два мільйони золотих, тож перед очима Рауля постав ще один результат банкрутства корпорацій зброї…

Якщо розглядати цю ціну з точки зору його власного доходу, то сто тисяч досі було надмірною сумою, але це не було неможливим. Тепер, коли він не зміг стати героєм, ця зброя більше не матиме користі для нього, але Рауль думав, що не так вже й погано отримати собі новий меч. Це досі небезпечний світ, в якому блукають ті колишні герої, що націлилися на Фіну, і… Стривайте!

— ФІНА!

Рауль раптово згадав, що з ним була Фіна. Тож він поклався на свої відчуття та метушливо оглянув околиці… Все було так, як він і думав.

На цей момент… Фіна зникла.

— ФІНА!

Голос Рауля потонув у гулі натовпу. Проте юнак не здавався та підвищив голос ще більше й крикнув:

— ФІНА! ФІНА!!!???

Він продовжував у нетерплячці оглядати галасливих людей навкруг себе, шукаючи серед них сріблясте волосся Фіни та її куртку з капюшоном. Але він не зміг знайти хоч когось схожого на неї.

Рауль почав рухатися вперед по дорозі, гадаючи, що без нього вона могла піти вперед. Може вона пішла далі, може він її вже проминув, тож він роззирався по сторонах…

Повторюючи це безліч разів, він знову й знову блукав ринком то в один бік, то в інший. Але Фіни ніде не було.

Що більше він ходив околицями, то більш нетерплячим він ставав.

Завдяки просуванню в інженерії магічних предметів між Королівською Столицею з її околицями та більш віддаленими регіонами існувала неподоланна прірва. Як на днях казала Айрі, Королівська Столиця, населення якої рекордно підскочило за останні десять років, мала серйозні проблеми з підтримкою громадського порядку, що викликано депресією після падіння Пекла. Навіть якщо у центрі міста не було так погано, як у міських нетрях, але периферії Королівської Столиці продовжували зростати. Тож, цей ринок та його околиці були далеко від поняття «безпеки». І було ще гіршим те, що Фіна вже ставала ціллю нападів.

Рауль мимовільно злякався групи озброєних грубіянів, що збиралися в кінці цієї вулиці.

«Все добре, — думав Рауль. — Вона більше не дитина. Іноді вона навіть стає на диво надійною. Коли справа доходить до таких речей, вона стає розсудливою та, скоріш за все, зможе захистити себе сама. Але…»

Що як вона загубилася та забрела на якусь безлюдну вулицю? Що як вона раптово опиниться в оточенні кількох людей, і її силою затягнуть на якийсь темний провулок? Що як вона зайшла до підозрілого магазину, та її одразу ж викрали звідти?

У його груді були заронені зерна занепокоєння, через що його почало охоплювати сильне хвилювання. У його думках один за одним проносилися сценарії можливих подій, кожен гірший попереднього. Рауль спробував прогнати їх геть та глибоко зітхнув.

— ФІ…

І в цей момент…

— Рауле? Так ось, де ти був?

Почувши позаду себе такий знайомий голос, Рауль відчув, як з його пліч гора спала.

— Фіна! Дідько би тебе побрав, це мої слова! Ти навіть не здогадуєшся, як важко й довго я шукав тебе… — почав повчати її Рауль. Його обличчя перемінилося на похмуре. Так він намагався сховати полегшення, яке він зараз відчував. Він повернувся до неї.

А тоді… у нього відібрало мову.

Сріблясте волосся ніжно опадало на її плечі, а її щічки були такі гладкі й рожевенькі. На ній була велика стрічка, що пречудово пасувала кольору її високоякісної білосніжної блузки. З-під оборки цільної одежини виглядали її стрункі ноги та тендітні ручки.

Перед Раулем стояла надзвичайно струнка красуня, що радісно посміхалася йому. Він не міг згадати, де він раніше зустрічав цю кралю… Заждіть.

— Було типу таке, що я розглядала вітрину магазину, й мене раптово затягнули всередину. Одна жіночка змусила мене надягнути це. І як я тобі? Я гарна у цьому, хм?

— Стоп, стоп, стоп… Фіна!?

— З тобою щось скоїлося, Рауле…? Ти не впізнаєш моє обличчя?

Вона казала це дещо роздратованим голосом, а потім ця… Фіна? Ну, принаймні схожа на неї красуня застрибнула в руки Рауля.

— Ч-чому ти досі у цьому вбранні!? — спитав Рауль, дещо оговтавшись.

Коли у голосі Рауля промайнуло збентеження, Фіна захихотіла собі під ніс.

— Невже ж ти не знаєш цього при своєму досвіді? Якщо ти купуєш зброю чи обладунки, то ти повинен надягнути їх, щоб всі довідались про це!

— Ні, тут дещо інше. Це ж зовсім не обладунки…

— Рауле… Ходити за покупками — це веселе заняття, хіба ні?

Досі чіпляючись за Рауля, Фіна потерлася щокою об його плече та подарувала йому свою усмішку. Потилиця цієї беззахисної дівочої шиї щільно прилягала до його тіла, а в повітрі почало духмяніти якимось солодким й молочним ароматом… По спині Рауля пробігли мурахи, й він рішився та заговорив, більше не маючи змоги витримувати своє поточне становище:

— Фіна… Не чіпляйся так за мене… Агов, а коли ти…

— Коли я що?

— ТИ ВМУДРИЛАСЯ НАКУПЛЯТИ СТІЛЬКИ ВСЬОГО!?

Дівчина знітилася та відпустила його руку. Потім вона окинула поглядом купу пакунків, які вона несла у двох руках, та трохи згодом випнула груди з тріумфом.

— Так! Ця сукня або цей вирізьбленний ведмедик, потім цей прапорець, лялька кокеші[✱]Японська дерев’яна лялька з розписами., ваза, печатка… А, точно! І гаманець на додаток! А поглянь на нього! Він зроблений зі шкіри цутіноко[✱]Легендарна змієподібна істота Японії. За описами, цутіноко були істотами 30-80 сантиметрів в довжину та схожі на змію, але центральна частина тулуба набагато ширша за голову та хвіст. Також має ікла та отруту, як у гадюки.. Цей золотистий гаманець принесе тобі удачу!

— … .

За короткий час, що він втратив її з виду, вона накупувала гору непотрібних речей.

Рауль несподівано відчув страшенний головний біль та мимоволі взяв голову в руки.

— З тобою все буде добре, якщо ти купила стільки всього?

— Ха-ха-ха! Я в повнісінькому порідку! Я витратила всю мою зарплату до копійки! Тільки посмій подивитися з презирством на мої навички лічби!

— Отже... Яким чином тобі вдасться у голоді прожити до наступної зарплати?

І в цю мить досі оптимістичний настрій Фіни розбився в друзки.

— Ем?

****

Під кінець ринку щільність натовпу зменшилась.

Фіна раптово зупинилась. Її погляд пробігся по людях, але цього разу біля неї хоча б був Рауль.

— Ей! Агов, агов, Рауле! Подивися сюди! Ну ж бо, хутчіш подивися на це!

Коли Рауля потягнули за рукав, він зупинився та повернув голову в бік, куди так настирно вказувала Фіна...

— Якщо ти маєш на увазі того різьбленого ведмедя, якого ти купила раніше... — заговорив він.

— Але цей їсть рибу! Це так підступно! Ці боягузи тільки чекають, поки їх ворог зробить перший крок, щоб скористатися цим шансом! Я зараз же повинна купити його!

— Але в тебе немає грошей, пам’ятаєш?

Фіна знітилася, коли почула такі правдиві слова Рауля. А сам Рауль не звернув на це уваги та безжалісно продовжив йти далі. Фіні нічого не залишалося, як мовчки крокувати за ним.

Та потім вона знову зупинилася.

— А зараз що? Що ти знайшла на цей раз? Ще один ведмідь? Різьблений дракон? Чи може ваза, за допомогою якої ти зможеш говорити зі своїми предками?

Апетитний запах вдарив в ніс Раулю, який також застиг з подиву.

Прослідкувавши за поглядом Фіни, Рауль помітив один магазинчик з зеленим дахом, в якому пекли млинці.

На залізній плиті тонкий млинець швидко змінював свій колір, поки його не перевернули майстерним рухом та поклали на тарілку. Потім в центр млинця поклали трохи золотистого масла. Від температури млинця масло почало танути, й тоді його присипали цукром.

В якості фінального штриха на нього видавили кілька капель лимону.

Рауль почув біля себе тихий звук бурчання чийогось живота.

— ... .

Коли він поглянув в бік звуку, то побачив перед собою серйозне обличчя Фіни, яка пожирала очима завернутий млинець.

О, Боже...

Рауль зітхнув та підійшов до прилавку.

— Перепрошую, дайте один млинець, будь ласка.

— ... !?

Фіна моргнула здивованими очима та подивилася на Рауля, який саме отримав млинець. А потім він передав його їй.

— Рауле... Але ж у мене немає грошей...

— Не хвилюйся. Я пригощаю тебе.

А потім вона почула, як він пробурмотів про себе:

— Я ж твій семпай...

Фіна розгубилася ще більше.

Здавалось, вона піддалася спокусі. Досі боязко тримаючи млинця, вона поволі піднесла його до рота та відкусила шматок.

— ... !

А потім...

— Рауле-е-е-е-е...

Вона поглянула на нього, міцно тримаючи загорнутого в пакет млинця.

— Це дивовижно... Я вперше куштую таку смакоту... Рауре... Що мені робити...

Це була реакція навіть сильніша, ніж він уявляв собі.

— Рауле... мм... як смачно...

Причаровуючий голосок змішаний зі спокусливими стогонами вирвався з цього милого дівочого ротика. Неспроможні винести це невідоме їй задоволення її щічки густо почервоніли. Здавалось, вони тільки й чекають, щоб Рауль кинув на них свій мимовільний погляд. Її захмелілі очі подивилися прямісінько в очі Рауля. Його ніби електричним струмом вразив такий еротичніший еротичного вираз її обличчя. Він спробував сховати своє збентеження, сказавши таке:

— А й справді... Що ти їла до цього часу, коли у тебе не було ні копійки в кишені?

— Якщо говорити про їжу... Мене годувала... наш менеджер...

— Наш менеджер!? Ти маєш на увазі приготовані нею сніданки?

— Хлібні... скоринки... — розгублено відповіла Фіна Раулю, який вже поринув у свої мрії.

— Хлібні скоринки...?

— Угусь... вона дає мені сміттєві пакети, які доверху забиті ними. Саме ними я харчувалася щодня...

У цю мить він відчув безкрайню жалість, а на його очах проступили сльози.

«Менеджер... Гадаю, це чудово, що ви не балуєте її, але це трішки... занадто.»

— А ще у мій раціон входили голуби або горобці...

— Що? Ей, зажди на хвильку!

Після слів Рауля вона нарешті повернулася до тями. Фіна моргнула кілька разів, але потім зі властивою їй гордістю вип’ятила груди, не відпускаючи млинця.

— Якби я їла лише хліб, моє харчування було б лише з одного продукту, я права? Не хвилюйся ти так, я перед вживанням готувала їх. Як там це називається? Пташиний грип... якось так. Я чула, що в наш час він дуже поширений! Як тобі таке, Рауле? Я старанно читала щодня газети...

— Та проблема не в тому! А я все дивуюся, чому останнім часом вранці так тихо... ТОЖ, ОСЬ ЩО ТИ РОБИ-И-И-И-ИЛА!!!!

В той момент минулого він також відмовився від багатьох речей...

— ... ?

Коли він підвів голову, йому усміхнулася мила дівчина з іскорками в очах, що тримала в руках половину з’їденого млинця.

— Агов, спробуй й ти шматочок! Ця чудернацька річ неймовірна...

— ... .

— Ну ж бо... Відкривай рот...

Вона щиро усміхалася йому, і сама була переповнена сподіваннями.

Після хвильки вагань він стримано відкусив раз. Він не відкусив багато. Але й цього вистачило, щоб сказати, що млинець був чимось фантастичним...

— А що, дуже смачно...

****

— Щиро дякую тобі за сьогодні! — промовила Фіна, посміхнувшись перед старенькими дверима своєї кімнати.

— Ти навіть допоміг мені роздобути бестесиди, тож ти дійсно хороша людина. З цим я нарешті запечатаю тих огидних почвар й прожену їх геть! Хе-хе-хе, ох вони у мене нарвалися...

— Тут написано, що його дія триватиме три місяці...

— Ех... — вона похнюпилась. Здавалось, вона доведена до відчаю...

— Ну, я можу просто придбати ще одну таку річ, — пробурмотіла Фіна про себе.

Рауль мимоволі поглянув на стелю.

— Гаразд. Я не мав планів на сьогодні з самого початку, тож не згадуй нашу прогулянку... — тихо сказав Рауль, ніби шукаючи виправдання.

— Рауле... Закрий очі.

— Га-а?

— Просто зроби це. Хутко...

— Ем... А...

Коли він закрив очі, як вона попросила, то разом із тихим шелестом одягу почув, як ця дівчина кудись йшла... І от до його голови завітала одна думка, що перелякала Рауля.

Чи може це бути... Ні, ніяк не може... Але...

Коли він відчув, що вона підійшла до нього, то його серце забилося швидше. В його уяві згадалися її теплі та м’які губи... І наступної миті...

В його руки щось поклали.

— ... ?

Це було іншу відчуття, ніж він очікував. Коли він відкрив очі, в його руці був невеликий паперовий пакетик. Підвівши погляд, він побачив Фіну з гордою усмішкою на обличчі.

— Я знайшла це в магазинчику нещодавно.

Фіна сором’язливо усміхнулася й трохи відвела вбік погляд своїх великих блакитних очей.

— Ну, ти ж казав, що я повинна купити якийсь пам’ятний сувенір? Тому я даю тобі це. Ти завжди стільки допомагав мені...

«Ні, я казав, що тобі потрібно купити сувенір для себе...» — хотів сказати він, але чомусь слова не вирвалися з його уже було відкритого рота.

Потім він відчув, як у нього тепліє серце. Хвилі цього тепла пробігали по його тілу, зачіпаючи кожну струну його душі. А кінчики пальців навіть заніміли.

— Ну... Це не щось велике. Зовсім дешева річ. Але ж її можна рахувати сувеніром? Я думала, що вони не продають тут щось таке... Ум... було б чудово... якщо це могло б бути нашою дорогоцінною згадкою... — сказала Фіна Раулю, який так і не проронив ні слова.

— Фіна... Ти...

— Рауле, чому не відкриваєш?

— А, так...

Як і наполягала Фіна, Рауль стримав свої почуття та розгорнув пакунок.

— Стривай, що це таке? — запитав він наступної миті.

Всередині паперового пакунка було дещо, що він ніколи раніше не бачив, але це щось таке зловіще... Ця залізна штуковина була покрита гострими шипами та огидними відмітками. Вона була підвішена на криваво-червоний ланцюг.

— Хе-хе... Слухай та заціпеній від подиву! — урочисто промовила вона. Її тіло огортала та мила й біла блузка. Не звертаючи особливої уваги на здивованого Рауля, вона продовжила:

— Це ремінець з волоссям героя, що майже вбив Короля демонів!

— ЦЕ НІЯКИЙ НЕ РЕМІНЕЦЬ! — викрикнув Рауль, але Фіна лиш посміялася.

— Ти знав, що це дуже популярний аксесуар у Пеклі? Володіючи таким предметом, ти станеш знаменитістю! Й хто б міг подумати, що така річ потрапить контрабандними шляхами у світ людей!

— ТАК ТОДІ НЕ ДОЗВОЛЯЙТЕ ЇМ ВИВОЗИТИ ВАШІ РЕЧІ! ЗАЛИШИТЬ ПОДІБНЕ У ВАШОМУ СВІТІ! ЗАБИРАЙ ЦЕ СОБІ!

Руки Рауля тряслися, коли він підняв їх над собою, та спробував викинути цю річ. Але він помітив один неймовірний факт.

— Зажди... Ця штуковина не відпускає мене!? — сказав Рауль тремтячим голосом.

— Угусь. Вона ж проклята як-не-як, — спокійно відказала Фіна, ніби це не її проблеми.

— Як тільки одягнеш його, то він приклеюється до шкіри. Тож я подумала, що це буде непоганим сувеніром.

— ТА ЯКИЙ ЦЕ ДО БІСА СУВЕНІР!? СТО ДЕМОНІВ ТОБІ В ПЕЧІНКУ, ЦЕ ВЗАГАЛІ НЕ ТАК РОБИТЬСЯ!!!

— Ха-ха-ха! Я так рада, що тобі це сподобалося!

— НЕДОУМОК ТИ, А НЕ ДЕМОН!!!!!!!!

І ось так Рауль взяв в руки рідкісний предмет, проклятий ремінець (з волоссям героя, що майже вбив Короля демонів).