Глава 2


Обсуждение:

Авторизируйтесь, чтобы писать комментарии
calm_one
31.08.2018 11:33
>>26323
Угу, скоро будут переводы с укра, на русский. Но спасибо, гугл переводчик переводит укр лучше, нежели англ.
Ранобэ-манга - еще одна причина продвинуть школьно-институтские навыки англа.
tunereve
03.08.2018 14:55
Voytsik, перекладай і далі, давно чекав на цю новелу
Пироман
11.03.2018 23:56
Угу, скоро будут переводы с укра, на русский. Но спасибо, гугл переводчик переводит укр лучше, нежели англ.
Ответы: >>26325
salapus
11.03.2018 20:34
Это все мой эгоизм)
Тоже ведь.очется почитать, а украинский понимать все же трудновато :D
kirakishou
11.03.2018 18:47
>>82264
А почему только на украинском?(надеюсь, меня простят за мою неполиткорректность, я думаю, украинцы неплохо и на русском поймут)

Потому что переводчику проще переводить на украинский, так как он для него родной?
Понимать язык и читать на нем это одно, а вот общаться – совсем другое. А переводить на него еще сложнее. Нужно подбирать в голове синонимы, конструкции и т.д.
voytsik
11.03.2018 18:46
>>82264
А почему только на украинском?(надеюсь, меня простят за мою неполиткорректность, я думаю, украинцы неплохо и на русском поймут)

Мне так проще и меньше ошибок
voytsik
11.03.2018 16:41
>>26318
Спасибо за перевод, а на русском языке будет?

Переводжу только на украинский.
rune2501
11.03.2018 15:45
Спасибо за перевод, а на русском языке будет?
Ответы: >>26319
kuzy2x
11.03.2018 14:32
Я вже навіть не вірив що за тайтл хтось візьмется. Voytsik, велике спасибі, буде що почитати і над чим посміятись.
jeka4tu
11.03.2018 14:31
WTF?!? O_O
bucherino
11.03.2018 14:30
>>26314
Це вже спам. :)
А мені подобається :D
calm_one
11.03.2018 14:00
Це вже спам. :)
Ответы: >>26315

Глава 2

Світло вже згасало. Ми повернулися додому з поля битви без проблем. Це все завдяки протирозпізнавальному полю. Та зараз почалися справжні проблеми.

- Як ми зайдемо до будинку… ссх. Будинку твоєї мами.

Зазвичай я, не вагаючись, проходив до кафе з парадних дверей, але сьогодні це було поганою ідеєю. Ми обійшли будинок. Я повернув ключ у замку з надмірною обережністю.

- Дякую, що дозволили ме… Аууч.

За абсолютно несподівані й дурнуваті вчинки, наче в учня молодших класів, що прийшов погратися у дім свого друга, Туарл отримала удар у сонячне сплетіння від Айки. Здавалось, вона вільно володіла японською, але гадаю, що слово «ссх» – це не частина її словникового запасу.

- О, Со-чан…? – з кухні почувся голос мами.

Не повинно було бути чогось підозрілого у тому, що я заходжу через задні двері, але почуття провини з приводу того, що привів з собою незнайому дівчину, змушувало мене триматися напоготові.

- О, так, я вдома!

- Я тут, і це я, Айка! Дякую, що запросили до себе!

Айка допомогла мені, навмисно сказавши своє ім’я. Мабуть тому, мама й відкликнулася «Оке-ей!» своїм звичайним голосом. Ми перекинулися поглядами поглядами, й вона пішла на кухню. А в той час ми з Туарл обережно піднімалися сходами на другий поверх до моєї кімнати, щоб мама не помітила незвану гостю.

Як тільки ми пройшли двері, Туарл почала бубніти про себе: «Нервова, нервова, психована», що певною мірою бентежило мене. Та незабаром прийшла Айка з чорним чаєм, і ми втрьох взяли стільці та сіли за мій стіл.

Звісно ж Туарл безперестанку роздивлялася мою кімнату.

- …Якось ти дуже жваво роззираєшся, я ж лише нещодавно дала тобі чортів, чи не так?

- Хаха, як смішно. Жінці, яку турбує така дрібниця, це навряд чи підійде. Після такого я очікую, що Содзі вдарить декого з ще більшою силою, що ще більше заводить мене…

Вона почала щось говорити, та посеред речення притихла. Мабуть тому, що Айка стала в ще одну бойову стійку. У такому положенні її руки стали схожими на ножі. Я ж ще разок зиркнув вниз на свою праву руку та на той «подарований» браслет, а тоді поглянув на дівчину, що сиділа навпроти мене.

- Ти поясниш усі ті дивні речі. Ту силу, яку ти мені дала. Й справжнє походження тих психічно хворих.

- Я… мені шкода. Я вперше потрапила до кімнати хлопця… ехехе.

- Стривай. Для початку, поясни мені, чому я перетворився в дівчину!

- Що мені робити… Моє серце б’ється так швидко, що як він це почує …

- А знаєш що, твої слова ніяким чином не стосуються нашої теми обговорення, – а це Айка влізла в розмову зі своїм звичним єхидством.

Наша бесіда так і не зрушилася з мертвої точки. І мабуть, я чую те, що не варто говорити на самому початку.

Та після цього Туарл перестала вертіти головою, розвернулася до нас та пильно поглянула на Айку.

- Ех… – в її голосі виразно відчувалося незадоволення.

- Айко-сан. Ти втомлена, і це не для тебе. Будь ласка, повернися додому та відпочинь, – промовила вона з такою ангельською посмішкою, як і тоді після закриття магазину. До неї повернулася зникла аура та зараз ширяла навколо неї.

- Е-е ні. Я б хотіла також це почути, – рішуче відповіла Айка.

І що це за атмосфера… Не знаю чому, але по моїй шкірі несподівано пробігли мурашки.

- Айко, коли ми завершимо, я відправлю тобі смску. Тож, будь ласка, повертайся додому й гарно відіспися сьогодні. До речі, здається, що в цій країні є така фраза: «Відчуй атмосферу, тупиця». Мені було дуже цікаво її дізнатися.

- Заткнися й кажи по ділу!!!

- О-о, яке протиріччя в твоїх слова-ах…

Й тут Айка схопила її за комірець і трясла шию вперед-назад, наче дитину з недорозвиненими м’язами. Ця ситуація виглядала небезпечною. Тому я поспішно підстрибнув, щоб зупинити їх.

- Заспокойся, Айко. Я переконаний, що це просто спосіб, яким Туарл виражає свої міркування.

- Ха, ха… Содзі, ти ідеально мене розумієш, чи не так? Мені не зрівнятися з тобою…

Не зважаючи на те, що ми були в моїй кімнаті, волосся Туарл виблискувало й тріпотіло від невидимого вітру. Це нагадує зображення певної події засобами комп’ютерної графіки. Тобто у цього ефекту такий вигляд, ніби це світло з моменту кульмінації якоїсь гри. Тільки яка це гра…

- Агов, Содзі. У твоїй кімнаті є якась миле-енька зброя? Типу молоток, сокира чи щось таке.

- Ні, звичайно ж немає! Ти дівчина, тому тобі треба вибирати зброю, що не потребує чималої сили!

Громіздка зброя, що для нанесення смертельних ран спирається на твою фізичну силу. І це не та зброя, що змогла б втихомирити її.

Туарл відкашлялася й продовжила:

- Вибачаюсь. Гадаю, я й сама дещо поквапилася. Дозволь пояснити від початку й до кінця. Насамперед, Тейлґеар.

- Гаразд, це в першу чергу. Чому ж я став дівчиною.

Туарл дістала з кишені клаптик паперу й розправила його в гігантському рідкокристалічному пристрої. Складки зникли. Я в захваті вже від такої дрібки її надтехнологій.

Посередині листка була повна схема Тейлґеару. До кожного елемента броні були проведені лінії, а решту місця заповнювали описи.

Огляд елементів Тейлґеару

Виробник: Туарл (890 W57 H86 користувач пристрою має право підтвердити неозброєним оком або своїм тілом)

[ТЕЙЛҐЕАР] Антиелемеріанська зброя для збільшення сили, що розроблена для користувача Елемери з Атрибутом Хвостиків в якості ядра. Жодних обмежень в наземній битві. Однаково гарно працює в глибинах океану чи вакуумному середовищі. Минає лише 0,01 секунди між початком перетворення та повноцінним укомплектуванням зброї. Та навіть у цей період ворожі атаки стримуються розгорнутим щитом, Фотоновим Коконом.

[ФОТОНОВЕ КІЛЬЦЕ] Частина, що прикриває шию. Розгортає Уявний Відбивач, який володіє антивпізнавальною силою. Воно також покращує бачення та слух користувача пристрою до такої міри, що він бачить чи навіть чує події, які відбуваються на відстані 20 кілометрів від нього.

[V-ПОДІБНИЙ ФІКСАТОР СИЛИ] Пристрій, що прикрашає волосся. Створює зброю у відповідь на зростання Елемери користувача костюму.

[ФОТОННА ВУАЛЬ] Надзвичайно гнучкий метал, що покриває все тіло. Він слугує основною складовою для Тейлґеару. Також цей метал славиться тим, що у 80 разів твердіший, ніж алмаз, та при цьому є легким на тілі та рухається як звичайний одяг. Фотонна Вуаль розщеплює та поглинає одяг користувача, тому перетворення та повернення назад проходять без проблем.

[СПІРИТИЧНІ РУКАВИЦІ] Елемент костюму, що покриває руку від зап’ястя до кінчиків пальців. Вони збільшують силу хватки користувача костюму в кількасот разів, а пробивна сила перевищує 100 тонн.

[СПІРИТИЧНІ БОТФОРТИ] Елемент костюму, що покриває ділянку від коліна до ступні. Вони підсилюють пересувну енергію користувача костюму в кількасот разів, а ударна сила складає понад 150 тонн.

[ХВОСТИКОВИЙ ДЕВАЙС] Після перетворення він регулює вихід енергії Тейлґеару. Також він з’єднаний з базою головного комп’ютера і передає робочий стан з незначним відставанням у 0,001 секунду.

[ЕЛЕМЕЛЕТІОН] Перетворювач Духів Елемери, який під’єднаний до лівої руки. Спеціальний пристрій, що виділяє енергію з Елемери. Ця енергія матеріалізується і заряджає кожну деталь Тейлґеару.

[ЕКСЕЛЮВАЛЬНИЙ ПРИСКОРЮВАЧ] Підсилювальна апаратура, розгорнута на бедрах, що концентрує та вивільняє Елемеру. Надає енергію для руху та створеній зброї. Коли вся енергія вивільнена, то захищає від зустрічного струму, тому користувача костюму не поранить зустрічна негативна реакція піднятої до межі енергії.

[ЕКСЕЛЮВАЛЬНІ ШОРТИ]

[ПОГЛИНАЧ ФОТОНІВ] Захисна оболонка духовної енергії, що оточує Тейлґеар. Він може прийняти силу, що відповідає 90-тонній фізичній взаємодії, яку розподіляє і пом’якшує перед тим, як вона досягне Тейлґеару. Крім того, під час битви у космосі він відіграє роль радіаційного щита.

- Це було таким доооооооооовгим! – збуджено закінчила своє пояснення Туарл, коли міцний удар не менш схвильованої Айки справив на неї незабутнє враження.

- Кожна дрібниця з цього була такою нудною, але… ось це тут! Та ж стотонний удар вщент рознесе будинок!

- Ааа… Цими цифрами я намагалася викликати у вас почуття «синдрому восьмикласника». Тому просто написавши таке, я думала, що це за будь-яких обставин виглядатиме круто… Та і якщо спробувати, то певно у вас це вийде. Така моя думка.

Туарл встала й потирала свою потерпілу щоку. Та дівчина така безбашена й хуліганка.

В неї вже була технологія миттєвої телепортації, тож нічому дивуватися, навіть якщо цей костюм й справді матиме ударну силу в 100 тонн, чи біля того.

- І чим є цей V-подібний Фіксатор Сили? Це ж просто шматок стрічки, й чому в назві вжите слово з літерою «V», як же цей факт виводить мене з рівноваги!

- Що ти хочеш цим сказати? Хлопці певного віку обожнюють літеру «V»! Вона змушує їх бойовий запал вирувати! Здогадуюсь, що цей момент як-не-як є тим… Тим, що така психічно хвора дівчина, яка зовсім не знає хлопців, ніколи не зможе зрозуміти! Чи я не права!?

- Я… щ, щ, щ, ей! Ти кажеш так тому, що у тебе багато досвіду з хлопцями!?

- Як грубо. Я не обов’язково незаймана, і не став мене поряд з такою стервою, як сама.

Айка підняла Туарл на своїй спині й вдарила по її хребту. Вона це проробила з такою дивовижною спритністю й технікою, яких я ще не бачив.

А мене зараз дивує те, що я цілком спокійний.

На цю мить, скажемо, що це лише дуже радикальний спосіб розмови дівчини. Це може бути диким танцем з притаманними йому унікальними рухами, призначення яких – зруйнувати тіло людини. Тобто, він радикальний у деякому іншому значенні… а саме, у своєму первісному значенні.

Та у всьому іншому Туарл права.

Як би мені краще висловитися… багато чого в цьому костюмі імпонує чоловічим інстинктам. Ось і коли я дивлюся на нього, мій рот трішки відкривається.

- Але тепер, коли я поглянув на нього знову, він справді потрясний.

Коли твоя сила, швидкість та інше зростає в кількасот чи кілька тисяч разів, стає можливо пронизати повітря, як зрушиш з місця й побіжиш.

- Туарл, а Екселювальні Шорти такі короткі тому, що для цього є якесь приховане призначення, ну скажи? Бо вони… ось тут, зовсім як купальник…

- Ем… Простіше кажучи, коли битва триває дуже довго, а ти хочеш піти й прийняти ванну… То ці шорти можуть розщепитися на молекулярному рівні та розвіятися в повітрі довкола тебе. Та мені здається, що це уточнення трохи зіпсує «атмосферу восьмикласника». Тому я сумніваюся, що таке варто взагалі згадувати.

Я цього не чув. Аж ніяк я не чув «справжнього» призначення елементу одягу з такою модною назвою «Екселювальні Шорти».

До того ж, я перетворю цю інформацію в «пробіл» моєї пам’яті на майбутнє й до самої смерті.

- А… стривайте, стопе! Гаразд, ти роз’яснила мені всі подробиці про макет й будову Тейлґеару. Але що тоді відбувається з моїм тілом!? Спершу поясни ту частину, де я перетворився в дівчину!

- Ти що хочеш, щоб я познайомила тебе зі своїм дівочим тілом? Хохо, ось тут я змирилася з цим. Коли я погодилася прийти додому до чоловіка, який розпалився у битві, то в глибині душі я знала, що мабуть до цього все дійде.

- Та повідай вже нам, я більше не буду себе стримувати!

- Мій лікоть не може зігнутися ще бі-і-ільше-е!

І зараз Айка, що була достатньо добре навченою технікам рукопашного бою, безжалісно намагалася переламати… ні, вона трощила тоненьку рученьку Туарл.

Тож що, ти досі продовжуєш стримувати себе…?

Один погляд на цю жорстоку техніку із суглобами противника і я зрозумів, що Айці й справді не потрібна якась там зброя.

- Ти стаєш маленькою дівчиною, коли одягаєш Тейлґеар тому… Бо це мені подобається! У цьому є щось погане!? – з захватом промовила Туарл та піднялася в повний зріст, ніби вона нікого не боялася. Ясна річ, що через ці слова мені перехопило дух.

- З якого дива ти така серйозна?

- На додачу до цього, якщо ти виглядаєш як маленька дівчинка, то це викликає у ворогів безтурботний стан та відвертає їхню увагу. Це найкраща манера поведінки, яку можна використовувати проти тих прибульців.

- Туарл, якщо ти не зрозуміла, то мої слова були білою брехнею.

Та знаєте, якби вона опустила першу причину, яку вона сказала на самому початку, і просто сказала б нам друге її «пояснення», то й так я прийняв би це з великою натяжкою. Чомусь її індивідуальні смаки серйозно перешкодили тому, що вона хотіла сказати. І цим вона розкрила свої наміри.

- Я це вже зрозумів. Хоч і не можу погодитися з цим, однак це непогана підстава. Тож гадаю, з це мені не під силу виправити.

- Нічого сказати? Маленькі дівчатка такі ми-илесе-енькі!!!

І все ж, хоч й непросто її перебити, та я практично впевнений, що головною причиною були її смаки, хоч… Я боюся в неї запитати.

- І тепер хочеться спитати за того монстра також. Та насамперед… Туарл, не могла б ти розповісти про себе?

- Звісно, я так чекала, що ти це скажеш!!! Прошу тебе, гарненько роздивися мене з усіх боків!

Вона практично зняла свій білий піджак витонченим порухом тіла й вже, ймовірно, хотіла трішки погратися з ним… Як на неї налетіла Айка.

- Темпура донбу-урі. [✱]Й перше, й друге слово – це назви страв. Перша з риби, друга з рису.

Містично ахнувши, Туарл повалилася на підлогу. Ці двоє завжди так ідеально синхронізовані…?

- Я… Я не людина з цього світу… Я прийшла зовсім з іншого…

У цьому є сенс. Гадаю, ми не зможемо поладити, бо ніколи не будемо на одній хвилі. Та й вона не звичайна іноземка якоїсь країни, а з зовсім іншого світу, типу іносвітянка.

А стіна культур між різними світами надзвичайно непробивна, хах.

- Прошу вас, не зрозумійте мене неправильно. Я сказала з іншого світу, та гадаю, що точнішим словом буде «паралельний вимір». Він не сильно відрізняється від вашого. Самі розумієте, що назва моєї країни інша, та у цьому світі я була б японцем.

- Справді!?

Рідко, та я погоджуюсь з Айкою. Хоч зараз і не уявляю, що вона має на увазі, говорячи «не сильно відрізняється».

- Тож тепер, поговорімо про того монстра, як ти й хотів на початку… Духовна енергія, що називається Елемера.

****

Коли Туарл своїми словами пояснювала мені всі ті події, я попросив її зупинитися.

Не планети та ніякі не всесвіти, а незліченна кількість «світів» проходять паралельно один до одного. Хоча ніхто не бачить їх, та вони настільки тісно пов’язані, ніби їх розділяла лише дверна рама. Ніби вони були трикутники(також називають «пунктами») на ігровому полі для гри в нарди.

На початку, подібно нашому всесвіту, ці світи не мали ні найменшого уявлення, що існують інші. Тим паче вони не могли подорожувати між цими вимірами. Для людського роду це також неможливо, адже ми ледь змогли потрапити на Місяць.

Та існують украй рідкісні світи, науковий прогрес в яких досягнув такого рівня, що фактично він перебуває у «іншому вимірі». У одному з таких світів й зародилася Елемера, або ж «енергія серця».

Тоді постала проблема щодо забезпечення енергетичних потреб технологій, які все більше розвивались. Врешті-решт, прийшли до того, щоб почати використовувати енергію з людських сердець. Отака енергія стала електрикою, природним паливом та мінеральним багатством.

Така туманна й сумнівна річ, що називається «серце», перетворилася у вагоме та конкретне поняття. Що й породило безкінечні можливості для розвитку технологій.

Ядро Тейлґеару – це своєрідне сховище духовної енергії Елемера. А ціль цим монстрів – заволодіти цією енергією. Таке ядро пов’язує кожну думку та бажання користувача в одне ціле, що й створює надзвичайні можливості цього костюму.

Не лише схильності людини, а і її переконання, фізичні характеристики та професійні знання… Для людини не обов’язково мати лише один Атрибут, їх може бути й більше.

- Вороги сьогодні кричали: «Знайти хвостики» та «Ловіть маленьких дівчаток з ляльками», чи не так? Так ось, що вони мали на увазі, – я чітко пригадав божевільну купку сьогоднішніх монстрів.

- Так, це називається Атрибутом Хвостиків. Тобто, це той факт, що в людини є два хвостики, та вона любить та захоплюється ними. Суміш цих двох компонент перетворюється в духовну енергію. Елемера – це головна сутність істоти, яка міститься у серці кожного. Саме вона є джерелом життєвої сили. Якщо вона зникне… наприклад, якщо у людини відібрати Атрибут Хвостиків, то ця людина більше ніколи в житті не зможе носити хвостики знову!

- Усе її життя!?

- Так. Навіть якщо вона спробує зав’язати їх, то це марна спроба. Прогалина, що залишиться від втрати Атрибути, керуватиме тілом вічно.

По моїй спині пробігли дрижаки.

Тож, якби я не розтрощив те кільце, то ті дівчата більше не змогли б носити хвостики, навіть якщо й захочуть цього.

- Це… якесь таке божевілля може існувати… – злякано прошепотіла Айка, торкаючись свого безцінного волосся з наміром його захистити.

- Можна отримати таку величезну могутність лише тому, що комусь подобаються хвостики!?

- Духовна сила неосягнена, вона сильніша за будь-яке пальне чи хімічну енергію. Навіть коли просто тренуватися, то й тоді існує помітна різниця в дієвості. Це залежить від того, чи ти зосереджений на цьому чи ні, так? Ось так і духовна енергія перетворюється в рушійну силу.

- Правда. «Найвеличніший вид тренувань – це відшліфовувати свій розум»… Таку фразу часто повторював мій дідусь.

- Ну ось.

Я знав це у сьогоднішній битві й також згадував слова її дідуся. Мене й зараз хвилює те, що його головна наступниця взагалі не звертає уваги на його мудрість.

- Айко, раптово ти не проявляла зацікавленості до бойових мистецтв?

- Було таке. Мій дідусь завідував школою таких технік.

- Тоді все стає на свої місця… Мабуть, мені доведеться носити з собою хоч якусь зброю, якщо я хочу вижити.

- Та будь ласка. Навіть так я зможу вбити тебе без жодних вагань.

- … .

Туарл поблідла від цієї прямолінійної відповіді. І я коротаю вік з дівчиною, що скаже: «Нарешті я не буду стримуватися». Це ще б нічого, але це трапиться, коли хтось дістане перед нею зброю. Спокійно, все налагодиться. Колись.

- Та… так, повернемося до нашої розмови. Без допомоги зі сторони в кожного існує певна межа, в межах якої можна більш-менш керувати своїми здібностями. Це не залежить від того, скільки часу людина провела у тренуваннях та відпрацюванні навичок… Але ця енергія, Елемера, вона виходить за ці межі. Таке перетворення – найефективніший спосіб її використання. Бо коли ти матеріалізуєш цей костюм, то ти не просто розпалюєшся в душі, а й отримуєш джерело високоякісної енергії, що виходить далеко за рамки теперішніх методів генерації енергії. І ось це дає поштовх тому, що Тейлґеар називається найсильнішою зброєю, – закінчила своє пояснення Туарл та кинула погляд на подарований нею браслет.

- Гадаю, після битви ти відвоював один камінь.

Мені одразу на думку спав той камінь, що я не роздумуючи підібрав нещодавно. Світло-зелений камінець з таємничим світінням. Мабуть, через те, що я про нього зараз подумав, цей камінь вискочив з мого браслета та покотився в мою долоню.

Хоча він очевидно не був органікою, та я відчув у ньому певні рухи, ніби він був чимось живим.

- Ось ця кристалізована річ називається Дух Елемери.

- Дух Елемери, що…? Але чому це нагадує хвостики? Я розумію, що це частина тої сильної духовної енергії, але ж знаєш, у такому випадку… це повинна бути любов до сім’ї чи дружби. Таких же речей не так багато?

- Можна сказати, що й вони мають величну силу. Але придивися уважніше. Любов до сім’ї, яка притаманна живим та розумним істотам, до певної міри є інстинктом. Це не те що основні життєві принципи, не мотивація до життя. Це сама сутність життя. Тоді й виникають різні питання. Куди ж ти путь тримаєш свій в житті, чого від життя ти чекаєш? Що тебе захоплює, чим ти приваблюєш інших? І ось це є саме тим, де ти відшукаєш свою духовну енергію особистості, чи ж не так?

- Посвятити своє життя хвостикам… – з подивом зиркнула на мене Айка.

- Що, ти бачиш у цьому щось погане!!?? Насправді саме це є дуже могутньою силою, хіба ні!!!

- Так. Атрибут Хвостиків займає найвищу позицію серед інших сил Елемери. Також це він став тим, що дозволило мені використовувати його енергію та створити цей бойовий костюм. Назва Тейлґеар походить не лише від слова англійського слова «tail», що означає «хвіст» зі слова «twintail», або ж «хвостики» чи «два хвостики». Ця назва містить у собі й слово «tale», тобто фантастика, фантазія й казка!

- Ем… Ти це серйозно, що хвостики є найсильнішими…!??

- А з якого це дива, найсильніше повинно мати вражаючу назву. Атрибути, що можуть викликати у вас щиросердечне «що?» та на мить спорожнити вашу голову, найчастіше є дуже могутніми. Хоч цього частенько достатньо, щоб нас шокувати.

Моє життя не було якоюсь там помилкою.

Можливо це й перебільшення, але гадаю, що все моє життя вело саме до цього дня. Саме до цієї миті.

- Тейлґеар – це зброя, яка у своєму ядрі містить Атрибут Хвостиків. Внаслідок цього, її використання обмежене лише тими, хто має сильний Атрибут Хвостиків. Для хлопця, який ніколи не носив хвостиків, очікується, що він не матиме такої могутньої сили. Але, у всьому світі, Володарем Найсильнішого Атрибута Хвостиків є… Пане Содзі, це ти…!

- Тож обрали мене!!?

- Так, саме тебе обрали! Хм… До речі, пояснення вийшло трішки нудним, тож не заперечуєш, якщо я вимкну світло в кімнаті?

Туарл пробігла пальцями по підлозі, неначе вона грала на піаніно, та підняла руку, щоб доторкнутися моїх ніг. В цю мить Айка жбурнула в неї громіздкий щомісячний журнал сьонен манги, який лежав на підлозі моєї кімнати, та цим вона завадила їй.

- Аййй!

Ті трохи більше тисячі сторінок не просто для виду. Туарл почала дмухати на свій палець.

- Ти там казала, що ті монстри шукають Елемеру. Отже, вони також прийшли з іншого світу?

- Саме так. Ці створіння є…

****

Монстр, що ззовні нагадував потворного жука, першим порушив тишу, щосили грюкнувши по столу.

- Ти кажеш, що Лізарда Гуілді перемогли!? Якась там людина!!!?

- Нісенітниця. Як таке можливо!?

- Простим недоглядом таке не пояснити!! Що це значить!

Велична зала. Усе було в тьмяно-сірих тонах. Група створінь, зовнішній вигляд кожного з них значно відрізнявся від інших. Всі вони зібралися за круглим столом, неначе директори на якійсь зустрічі у конференц залі. Це був таємний штаб Ультими Гуіл.

Не в повітрі, морі чи на твердій землі. Це місце увібрало в себе усі новітні наукові та магічні надбання. Їхня головна база та космічний корабель. Також тут розташована колонія, де ці монстри проживають.

Цей корабель ніде не ховали. Бо з людськими можливостями його неможливо побачити. «Святилище»… або ж точнішим словом буде «Святиня». Звісно ж, що у даний момент часу він улаштувався у світі Содзі.

Лізард Гуілді, командир рейдового загону, відправився у свій загарбницький наліт з досить припіднятим настроєм. А тоді весь день він не повертався, бо ж він програв зі своїми кількадесятьма Ультироїдами. Як надійшла звістка про це, то його побратимів охопило страшенне потрясіння.

- Хмм… Як же так!? Наша попередня розвідка та спостереження указували на те, що технологічний розвиток цієї цивілізації вкрай низький, а вміст Елемери в ньому дуже високий. Такої кількості духовної енергії ми досі не зустрічали. Яке, здавалось, ідеальне середовище! Чи не ми вирішили прибути сюди?

З усіх кутків кімнати піднялися розлючені крики, й весь спокій, як вітром розвіяло.

****

Елемеріанці.

Практично ідеальний вік процвітання Елемери вмить обірвав один несподіваний наліт невідомої форми життя. Вони перебували поза межами еволюційного ланцюга, бо разом з інтелектом та тілами у них були кристали духовної енергії. Хай там як, та через такі згустки Елемери, їх і прозвали Елемеріанцями.

Людина складається з органічної матерії, тож щоб вижити, нам і потрібно вживати іншу органіку(рослини та тварини). Тоді як у них були тіла, що базувалися на духовній енергії. А отже, щоб Елемеріанці могли жити, їм потрібно поглинати таку ж духовну енергію.

Як і в донорстві крові існувало залізне правило – Елемеру заборонено вилучати у такій кількості, щоб це могло комусь пошкодити. Але Елемеріанці висмоктували її всю за долі секунди. Залишаючись непоміченими, вони накопичували знання і врешті сформували таємну змову. Всі вони об’єдналися в одну велику організацію й, побачивши в людстві ласий шматок, пішли на нього війною.

Ця організація грізно називалася Ультима Гуіл. Її злісна армія, що пронеслася страшенною бідою по багатьох світах, зараз прийшла до мого світу.

****

- Мовча-ати! – ревом прорвався через весь цей хаос голос драконоподібного створіння. У кімнаті запанувала така тиша, ніби всіх присутніх облили холодною водою.

- Командувач! Дра… Драг Гуілді!

Від їхнього командувача в усі боки розходилася вкрай шалена бойова аура, хоч він лише сидів у своєму кріслі. Без сумнівів, його статус та звання було вище, ніж у будь-кого іншого серед монстрів цієї кімнати.

- Ми є тими, хто тренував Лізарда Гуілді, і ми добре знаємо його могутність. Факт його поразки повідомляє нам, що знайшовся якийсь ще сильніший таємничий боєць з величезними силами.

- Боєць…

- Погляньте. Вони помирали миттєво, але один Ультироїд встиг передати нам його зображення.

На великому екрані на стіні перед ними проявилося фото трансформованого Содзі.

- Ооооооххх… – одночасно пролунав здивований вигук від всіх.

- Лізарда Гуілді перемогла вона… Хмм… Якщо це були оці хвостики, то я можу це зрозуміти.

- Яка красуня… Це однозначно любов… Певно вона Хранитель цього світу!

- Нічим іншим, як рідкісним збігом чи підступом богів, це не можна назвати. Всі ми чудово наперед знали рівень розвитку цієї цивілізації, її поверхневі знання та технології. Навіть якби й був один чи два бійці, що виходять за межі логіки цього світу, то й це б не було такою вже загадковою подією. Ми вже багато разів стикалися з воїнами, які намагалися нам завадити, чи не так?

- Але… До цього часу сильні противники, яким ми протистояли, всі вони програва… Ого-о-о! Що це!?

Піднявши величезний гамір, мускулисті солдати підстрибнули зі своїх стільців. Поділений на шість частин монітор зараз з усіх ракурсів детально показував молоду воячку. Це була мить, коли її хвостики були закарбовані у їх «танці життя», ніби відеоогляд якоїсь статуетки.

Ось тобі й раз.

Хмм…

Боже мій, це диво.

Взагалі-то вони повинні були оплакувати та перебувати у траурі через нещасну погибель їхнього товариша, Лізарда Гуілді. Та все дійшло до того, що вони стали суддями на цьому Шоу Хвостиків.

- Понад усе ця юна дівчина… Я серцем відчуваю, що зустріч з нею наганяє страху та є нашою долею. Це вам не просто якісь хвостики, і не просто якась дівчинка. У ній криється надскладна таємниця, хіба ні?

Драг Гуілді склав руки та закотив губу. Він дивився на екрані та нібито нічогісінько не помічав. Тому в його очах, у єдиного створіння у цій кімнаті, ще залишалися крихти здорового глузду. Бо інакше б це не відповідало його самовпевненій та похмурій зовнішності.

- Гаразд, як тоді нам на це відповісти? Які міри варто прийняти? Ми ж не втечемо, підібгавши хвости, в інший світ? – з ледь помітною посмішкою промовив він, окинувши оком усіх в кімнаті. Відповідь на це питання була занадто очевидною, тож єдиною реакцією на це питання став безстрашний оскал зубів усіх монстрів.

- Що ви таке кажете, Пане? Чи можуть подібні цим хвостики примусити нас тікати у якийсь світ, що не буде кращим смітника?

- Хах… Та такий вчинок виглядає так, ніби я шукаю місце для неминучої смерті.

- Тоді нічого не змінюємо. Ми відберемо ті хвостики та всю Елемеру цього світу в додачу.

- Та-а-а-а-а-а-ак…!

Всі без винятку солдати були такими хоробрими та рішучими, що від їх криків можна б було оглухнути.

- Це ж чистісінька випадковість, хіба ні? Як грізний та непереможний ворог раптово з’являється з нізвідки та стає на нашому шляху… Коли таке відбувається, то наша войовнича кров починає вирувати ще сильніше! – підбадьорював їх Драг Гуілді та дзвінко засміявся. А сам його вигляд, сам його вираз обличчя являв собою суміш радості та божевілля.

І це була Ультима Гуіл.

Бездушні чудовиська, що мандрують між вимірами та є заклятим ворогом людства… Ось таке наше загальне уявлення про них на сьогодні.

****

- Вони зруйнували твій світ, Туарл?

Мене дивувало те, як звично вона розповідає про цих страшних монстрів.

- Ця Ультима Гуіл відібрала Елемеру у всіх людей мого світу. Хоча якщо дивитися на мій світ здалеку, то не помітиш якоїсь різниці… Але тепер це самотній світ людей, які всі дещо бездушні й не мають хоч якихось амбіцій. Жорстоке вторгнення не може пройти безслідно.

Інакше кажучи, вони знищили саме серце світу – потяг до життя у кожної людини, чи дещо важливіше…

- У нашому світі ще не розробили технологію, що б дозволила використовувати Елемеру. Тому Елемеритяни стали безжалісним лихом, що не вкладалося у розуміння людей. Не існувало навіть жодного способу чи варіанту боротьби з ними. Крім того, як ти пам’ятаєш, ви спершу думали, що тим дівчатам було не боляче. Тож, зрозуміти всю глибину травми від втрати Елемери – це надскладне завдання. Тоді, коли потрібно було всіма силами дати їм відсіч, ми через нерозуміння зволікали та тягнули час.

- Туарл… – мимовільно вирвалося в Айки. Спочатку вона була така оптимістична, а зараз повісила голову, погоджуючись з цією правдою.

Світ, де їхнє вторгнення призвело до того, що ніхто не має чого любити… Світ, в якому не можна пірнути всією душею у своє дорогоцінне захоплення. Навіть, коли я лише уявляю таке, моє волосся стає дибки, а кров холоне.

- Гадаю, вони не розпочнуть серйозний глобальний контрнаступ проти монстра, який казав такі безглузді на перший погляд речі.

- І ось тому, що я зустрічалася з таким раніше, то перш ніж вони почали масово збирати Елемеру, я детально дослідила їхні технології. Завдяки цьому вони не вкрали всю мою Елемеру, хоч і…

Ти що, не мала достатньо сил, щоб врятувати свій світ?

- Туарл, так ти вчена? Аналізувати технологію, якої немає у вашому світі… Це диво! Певно ти до сміхоти розумна. Хоч і виглядаєш практично, як ми.

- Мій вік – це таємниця! – Туарл приклала пальця до рота та підморгнула. Може через те, що Айка втомилася від такого її дівочого відношення до всього, її брови вигнулися догори, ніби у якогось панка в шкіряній куртці.

- Якщо Елемера була колись вкрадена, її неможливо повернути назад. Отож, помста за це не принесе тобі плодів, але… Я хотіла б принаймні використати свою можливість та допомогти завадити їхньому вторгненню сюди.

- Це супер! Таке щастя, що наші інтереси збігаються. А я теж зроблю це – виступлю проти ворогів твого світу й принесу мир та злагоду у свій. Красно тоді дякую, що дозволила мені скористатися такою потужною силою.

- Та пусте! Будь ласка, використовуй цей костюм у будь-який спосіб! Бо твоє тіло…! – відмахнулася вона, а на її обличчі розпливлася тріумфальна посмішка, неначе вона не запросто так передала мені Тейлґеар.

І тут Айка, зі швидкістю стріли, підхопилася на ноги з чітким наміром схопити цю дурнувату Туарл та як киданула її на підлогу через спину.

З місця, на якому я сиджу, мені добре видні їхні трусики… Чомусь все саме так, але навіть при такому я не відчуваю у такій ситуації чогось еротичного.

- Гарненько подумай, Туарл… Чи немає ще когось, хто міг би використовувати Тейлґеар на повну силу?

- Я не можу виготовляти їх у масовому виробництві, але… десь у мене був ще один комплект. І я вже знайшла декого, хто має все потрібне для його використання.

- Справді!? У такому випадку ми…

- Але ж… Ця особа не має такого духу, як у тебе, пане Содзі. Я навіть не знаю, яким правильнішим словом можна описати цю «людину». Нелюдський варвар, безсердечна дика бестія, душа якої заплямована одним лиш насильством. Якщо я дарую таку могутню силу цій демониці, навіть якщо припустити, що вона зможе його використовувати… Гадаю, що вона може стати ще страшеннішою загрозою для Землі, ніж бідна та нещасна Ультима Гуіл, – ось так з гірким виразом обличчя нам вилила свою душу Туарл.

- Невже це правда? Сам факт того, що такі лиходії є серед тих, кому подобаються хвостики… Як же сумно…

- Хм… Хоч у тої персони й є Елемера, та вона зовсім позбавлена серця. Дивна річ.

- Погоджуюсь. Я досі не можу повірити такому, поки не побачу це на власні очі. Хоч і так, я навряд чи цьому повірю.

Хай там як, та ми не можемо очікувати на хоч якесь підкріплення. Схоже, що від нинішнього дня мені буде потрібно боронитися власними зусиллями, чи в мого улюбленого світу не буде навіть крихітної надії на порятунок.

- Ясна річ, що я хочу відговорити Содзі брати участь у цій війні, але саме він є тим, хто може їм протистояти. Припускаю, що нічим не зможу йому допомогти… Але не забувай, що твоя безпека – це найважливіший твій пріоритет, зрозумів мене?

- Звісно, я це розумію!

- Ти ще не до кінця усвідомив те положення, в яке ти щойно потрапив! Послухай-но мене. Якщо ти наймогутніший на цій планеті, то ти станеш їхньої ціллю номер один! Як ти думаєш, що вони з тобою зроблять, якщо ти програєш?

- Айко… Ти така песимістка… Елемеритяни не мають якогось конкретного інтересу до людських ті… лаймового соку!!

І знову зворотній кидок одної нещасної через спину. Ех, невдовзі підлога у моїй кімнаті зовсім зноситься.

- Твоє обличчя кольору перестиглого помідора, хіба ні!? Ти ж уявила щось на кшталт слизьких та потворних щупалець!!

- З… З… З-заткнись!!!!!! Якщо їм таке подобається, то у них повинен був бути схильний до цього Атрибут… – почала було Айка, що зараз розмахувала руками ніби розлючена дитина, говорити… Але несподівано з серйозним виразом на обличчі вона зупинилася.

- Агов… Ти казала, що всю Елемеру з твого світу вкрали, так? Тоді як ти виготовила Тейлґеар…?

В цю мить Туарл дещо награно зиркнула на годинник, що висів позаду неї на стіні, та плеснула долонями. Її наступні слова:

- О Боже ж ти мій, для таких питань вже занадто пізно!

Тож те, що Айка почала говорити, було проігнороване. Що, у свою чергу, викликало здивування в Айки.

- Я тут подумала, що було б непогано тобі піти додому та добряче відпочити. Як ти на це дивишся Айко? Ти що, не втомилася?

- Ну, я б так не сказала. Зі мною все гаразд. Чому ти весь час намагаєшся відправити мене додому саму?

- Я ду-умала, що ти можеш бути втомле-енна-а…

І знову вона за своє.

Туарл прощупала наосліп кишені свого білосніжного піджака та раптово самовдоволено посміхнулася.

- Пане Содзі, я піду приготую чаю.

- Немає потреби. Я не можу дозволити таке. Ти ж мій гість… Агов!

Я спробував встати, але вона зупинила мене, поклала порожні чашки на піднос та поспіхом покинула кімнату.

- Ну блін, зачекай хоч мить, Туарл! Моя ж мама на кухні…!

Я вже практично хотів вибігти з кімнати та послідувати за нею, як за декілька секунд двері відкрилися.

- Я приготувала ще чаю.

- Так швидко!?

Вона що, знову використала свою ручку телепортації? Невідомо чому, але на підносі стояла лише одна чашка, й вона тримала її вкрай обережно.

Звісно ж з чашки підіймалася гаряча пара, але… Чи справді вона це зробила?

Ні, це не було парою. Це з неприродньо киплячої води піднімалися незліченні бульбашки. З кишені Туарл випав шматок якоїсь використаної обгортки. Напевно, вона щойно використала те, що в ній було. Чи й справді вона це «щось» висипала в чашку чи ні, але лише від одного погляду на неї у мене по спині пробігали мурашки.

- Гаразд, Айко. Випий це, будь ласка.

- Е… тут все нормально…?

- За час мого візиту ти немало кричала, тож напевно, у тебе пересохло горло.

Айка без заперечень погодилася з цим і вже практично піднесла чашку до свого рота…

- … .

Її рука затремтіла, й вона так завмерла, ніби відчула присутність привиду. Я не міг не помітити, на що вона дивилася. Коли я ледь зиркнув краєчком ока на Туарл, то вона та-ак дивилася на Айку. На додачу до цього, своїми широко розплющеними очима вона дуже нагадувала сову.

Сам вигляд Туарл ніби казав: «Та пий вже».

- Туарл… А ну ж бо скуштуй трішки цього, – повільно промовила Айка та повернула чашку на піднос.

- Та не хвилюйся, я вже достатньо багато випила чаю.

- Та все ж, й одного ковточка буде достатньо.

- Ні, зовсім ні.

- Будь ласка, випий.

- Аж ніяк ні.

- Та ти ж поклала щось у цю чашку… Чи не так, грьобана сучка!!! – Айка люто викрикнула такі обзивання, махнула чашкою та вилила чай з неї на обличчя Туарл.

- Ніуоннмууу!

- Аааа… Що ти твориш, Айко! Це страшенно некультурний вчинок!!!

Та коли я побачив, що Туарл тримала свого рота міцно затиснутим… Так я став абсолютно впевненим, що у той чай вона поклала якесь снодійне чи щось значно гірше. І чому вона так намагається прогнати Айку з моєї кімнати та будинку!?

- Со-дзі, цій жіночці аж ніяк не можна довіряти! У неї абсолютно точно є якийсь підступний план!!

Хоча знаєш, я і не збирався вірити будь-чому, що раптово скаже ця Туарл. Та зазвичай, коли я намагався починати прискіпливо обдумувати сказане нею, мене одразу ж обривав чийсь крик. Як ти гадаєш, хто ж це був? І що ж мені тоді робити!

- Гадаю, називати це підступним планом – це занадто неприємно та жорстоко з твого боку, – не погодився я.

- Со-содзі… Чому ти настільки довіряєш їй!? Це тому, що в неї отакенні гру-уди!??? – чомусь Айка так настирно допитувалася в мене, що в її очах заіскрилися сльози. Невже вона так хвилюється через це? Можливо, краще не потрібно було так шуткувати про них під час тої битви…

З шухляди під моїм ліжком я дістав рушник для обличчя.

- Протрися, Туарл. А я сходжу на перший поверх й принесу трохи льоду.

- Та все зі мною добре. Насправді він не був сильно гарячим.

- Але ж він виглядав як кип’яток!? – тож я почав обережно протирати рушником її обличчя.

- М… М-м… М-фух…

Під час цього процесу Туарл ніби ненароком дуже наблизила своє обличчя до мене. Дивлячись на нас, Айка тихенько щось про себе бурмотала, а все її тіло дрижало. Напевно, навіть вона відчувала на своїй душі провину. Чи ні?

- Не думаю, що в тебе буде опік… Айко, хоч вона і прийшла з зовсім іншого світу, але ж вона звичайнісінька людина. Хай би ти й поводишся як цуккомі зі мною, але це може ранити її.

Певно, це ще потрібно було сказати в той момент, як ми тільки зустрілися. Скільки жорстоких ударів вона вже отримала?

- О, та все добре.

Туарл на цю мить лежала в мене на руках, і я витирав їй обличчя. Тут вона посміхнулася, ніби щось збагнула, та знову почала тертися до мене.

- Ах, як гаряче… Під моєю одежею так жарко. Прошу тебе, витри мене й там…

Вона зняла свій білий піджак. Її гарно округлі груди перебували зараз лише під тоненькою спідньою білизною, на яку б я не хотів сильно покладатися, бо зараз здавалося, що вони от-от вирвуться з неї.

- Еееем…!? Ні, якщо дійшло до такого… То я, ясна річ, попрошу зробити це в Айки.

- Якщо за це візьметься така людина, як Айка, то вона може вилити на мене ще більше киплячої води. Я через це сильно хвилююся й побоююсь її.

- Та я і не збиралася повторювати це!

- Чистісінька брехня! Ти ж зовсім нещодавно намагалася перевірити, чи зможеш відірвати мої дорогоцінні груди!!!

- Вони ж врешті-решт залишилися на своєму місці. Тож все добре, чи не так?

Я тут подумав, що краще пропустити цю розмову повз вуха. Зараз я відчував невимовний страх, що проявився далеко поза межами сцен руйнувань, бачених мною сьогодні.

- Та дай вже я це зроблю! – у мить, коли мене кинуло в холодний піт, Айка скористалася нагодою та вихопила з моїх рук рушника.

- Нуріяаааа!

Айка з такою наполегливістю та зусиллями накинулася на беззахисну жертву… Вона хотіла вимити груди Туарл цим рушником до такої степені, що це більше нагадувало якесь лікування протиранням.

- Тепло твого нещадного тертя зменшує розмір моїх груде-е-е-ей!!!

- Кількість людей як ти, потрібно скоротити до мінімальнішого мінімуму!

Знаю, що вже це дещо пізно казати, але моє перше враження про Туарл, без сумнівів, опинилося розтрощеним на мізерні атоми.

****

- Ну що ж, поговорімо про правильне керування Тейлґеаром пізніше… Деталі я відкладу на завтра чи ще якийсь день, тому зупинімось на цьому… – таке запропонувала нам Туарл, потираючи свої груди. До речі, якраз перед цим вона сказала: «Пане Содзі, чи не міг би ти потискати мої груди…» за що її щока отримала добрячого ляпаса від Айки.

- Звісно, все гаразд.

Чесно кажучи, ще є немало різних нюансів, про які я не почув достатнього пояснення. Та я вирішив підтримати її, оскільки зараз, та й всю нашу розмову, Айка була в справді паршивому настрої. Я запитав у неї найголовніше, і на сьогодні цього буде достатньо. Бо ж, на мою думку, якщо розмова продовжиться ще на якийсь час, то це значно скоротить життя Туарл.

- Ем… пробач. Облити тебе гарячим чаєм… В цьому я занадто далеко зайшла, – здавалось, що Айка примушує себе це зробити, та врешті вона вибачилася.

- Зі мною все добре. Зрештою, я значно сильніша й витриваліша, ніж середньо статистична людина. Між іншим, я тут подумала, що інші загрози моєму життю також можуть зайти занадто далеко.

- Ще раз пробач!!

Сильніша й витриваліша. Не очікував почути це й сумніваюся, що правильно зрозумів її слова. Що ж дало Туарл ту силу? За словами Туарл, головна її мета – це помста за свою планету. Але я не відчув й натяку на переживання щодо трагічної долі свого народу.

Та все ж, хоч те лихо не стало там видом «вторгнення», яке залишає по собі лиш випалену землю й одну розруху, але навіть коли вона розповідає про свій колишній світ, навіть коли вона пояснює нам про своїх ворогів Елемеріанців… То й тоді не здається, що в ній залишилася хоч дрібка гніву, смутку чи образи на них.

Якщо це через те, що вона носить маску щастя на своєму обличчі, то думаю, вона дуже емоційно-сильна.

- Умм…

- Ей!

Туарл зчепила мої руки докупи й, поклавши їх на мої ноги, поглянула на мене поглядом вагітної, що повинно було містити у собі якесь приховане значення. Та ще й вона домішувала до цього своє надто збуджене дихання.

- Отож-бо, у такому разі пане Содзі… Я також хочу, щоб ти міг постояти за себе у майбутніх битвах. Тому від цієї хвилини я б хотіла, щоб ми робили все разом настільки, наскільки це можна робити. Заради якнайкращої ефективності мені доведеться навіть їсти та спати з тобою… ум, особливо спати…

Несподівано вона затихла. Бо з-за мене її почав пропалювати вкрай гострий погляд, який можна порівняти лише з дошкою, що оббита цвяхами.

- Їсти й спати… постій, що це все повинно означати?

- Саме так, тому чи не міг би ти позичити мені одну кімнату в твоєму будинку? Поки я буду могти спати, мені буде цього вистачати.

- ЩО-О!!!??

- Якщо ти скажеш: «У нас немає жоднісінької кімнати, щоб позичити комусь, на зразок тебе», то мені підійде навіть туалет, так що… Хмм… Ха-ха….

Це буде ще більше незручно, особливо для… Та для всіх це буде незручно. Але чомусь Туарл почала дихати ще голосніше та швидше.

- Та ні, у мене вдома живемо лише ми з мамою, тож ми маємо декілька незайнятих кімнат. Тому все буде добре, тільки… Не могла б ти зупинитися у будинку Айки? Ви ж обоє дівчата, й це буде набагато краще, ніж зі мною.

Зараз батьки Айки виїхали за кордон по якійсь роботі, тому вона живе лише зі своєю старшою сестрою. Поки її сестра буде погоджуватися, то думаю, що це буде значно кращим виходом, хоч і…

- Якраз що краще, коли дівчина з хлопцем… ем, тобто я хотіла сказати, що для такого є чимало причин.

- Навіть для Айки не є звичним заняттям виливати чай на інших людей. Чи не так?

- Звичайно ж ні! Ти що думаєш, що я до такої степені дикунка!?

Можливо вона хотіла показати, що я лише жартую. Але, якщо оглядатися на чималу кількість насилля, яку вона вчинила до однієї особи впродовж частини дня після полудня(коли ми сиділи самі в кафе після школи), то вона навіть не заперечує цього факту. Тобто, до певної міри вона все ж таки варвар. Хах…

- Але ж саме я буду допомагати тобі, пане Содзі. Тому найбільшої ефективності ти досягнеш лише тоді, коли дозволиш мені жити з тобою. Ті вбивці з Ультими Гуіл приходитимуть знову і знову. Ти це прекрасно розумієш!

- Ем… Але ж… – усе вагався я. Адже є деяка річ, на що я не можу дати миттєву відповідь. По-перше, як же я поясню це мамі?

- У деяких справах моя мама поводиться зовсім як мала дитина. Ну, знаєш… Якщо це випадок спливе на поверхню… Мене хвилює, що вона одразу ж впихне в це свого носа.

Все своє життя вона сприймає дуже легко, ніби стрибає від однієї справи до іншої. Наприклад, її напівсерйозне відношення до керування нашим сімейним кафе. Якщо я розповім їй, що буду піклуватися про одну дівчину, то вона не буде через це паритися чи кричати на мене. Вона ж експерт в легковажному ставленні до всього й нічого не сприймає серйозно. Я боюся говорити з нею про це. Бо чітко бачу, що тоді станеться.

- Ще одним невідкладним питанням є створення бази.

- База… – Айка була спантеличена таким різким переходом у лексиці. Хоча якщо подумати, щось про це писалося в тій схемі Тейлґеару.

- Через страшенний масштаб противника повинна існувати досконала система, що підтримуватиме пана Содзі. Рятувальні операції, спостереження за битвами, підтримка всіма можливими способами… Також буде діяти дослідницька лабораторія, тому й база повинна бути відповідного розміру.

- Розумію, – я погодився з нею. Істинне значення підтримки чітко дійшло до мене ще у моїй першій битві.

- Отож, я б хотіла, щоб ти дозволив мені викопати деякий простір під твоїм будинком. Саме земля, на якій розташований твій будинок, гарно підходить для цього завдання.

- Викопати під моїм будинком!? Не впевнений, що це буде дуже добре в разі виникнення землетрусу чи ще якогось катаклізму.

- Стоп… Під землею? Але ж я живу якраз по сусідству… – як бачите, Айку це теж хвилювало. Бо ж ми такі близькі сусіди, що практично пов’язані між собою.

- Та не хвилюйся ти так. Я закінчу це сьогодні вночі.

Щойно, ось прямо щойно, Туарл сказала дещо настільки безглузде та смішне, що в людей, які по всьому світу тяжко працюють в галузі будівництва, очі стали б по п’ять копійок. Якщо ж ще у момент, коли почують це, такі люди питимуть чай, то й взагалі вони подавляться ним.

- Через твої слова мені ще стало ще важче почувати себе в безпеці. Та це робота зі швидкістю світла! Наші будинки не збираються потонути в землі, ну скажи?

На це Туарл ніжно похитнула головою та солодко посміхнулася.

- Айко. Якщо б ти жила сама, я б була не проти навіть знести твій дім і тебе разом з ним тонами вибухівки. Але я як-не-як ще залишилася людиною, на відміну від декого. Тому не хочу створювати проблеми твоїй невинній сім’ї.

- А чому б тебе не закопати в землю… Закопати живою в якомусь гробі!

З розлюченим виразом обличчя Айка втиснула голову Туарл у підлогу з такою силою, що підлога практично провалилася на перший поверх. А вона ж така прекрасна, що від одного погляду на неї стає трішки соромно… Та як погляну, Айка вже повністю звикла до характеру Туарл. Вона вже навіть не стримується, коли кричить на неї.

- Туарл. Я вговорю свою маму так чи інакше, тому… чи не могла б ти придумати для цього якісь вагомі причини, щоб жити нам разом? Я абсолютно не хочу, щоб розкрилося щось на зразок Тейлґеару чи Ультими Гуіл.

- Полиш це на мене. Я можу придумати незліченну кількість брехні для будь-якої ситуації. Я ж Відсутній Час Пошуків Туарл. Тобто, мені не потрібно ніякого часу на думання, – гордо вдарила вона себе в груди. Ще одне підозріле її ім’я.

- Не роби це так зарозуміло! Й не струшуй свої груди!!!

Певно в Айки пробігла в голові така думка: «Я не достатньо зменшила її груди своїм витиранням?». Ну а чому ж ще їй дивитися на ці пагорби, ніби вона б вбила батька декого.

- А як тобі таке? Я його однокласниця, що приїхала на навчання з іншої країни.

- Розумію. Типу якийсь родич чи хтось такий?

- Ні, мене загубили в незнайомому мені місті, а ти обманув мене, викрав та закрив мене тут. А далі, я відчайдушно намагалася втекти, й у вириті величезної ями з’явиться хоч якийсь сенс.

- Та це не має й крихти сенсу! – на цей раз Туарл впіймала смачний удар в печінку.

- Я переконаю її своїми силами, гаразд?

- Так. Це краща ідея. Іди та зроби це, поки ця ідіотка ще не оговталася від мого удару.

Мені так шкода. Не можу дивитися на ці побої.

Вона була найгарнішою дівчиною, яку я коли-небудь бачив за все своє життя. І саме зараз вона каталася в агонії по підлозі таким чином, що я такого не бачив десь поза межами бойової манги. Таке видовище може на раз два перевернути цілий погляд на саме життя.

Я вийшов у коридор та глибоко зітхнув.

А в мене зараз буде перший раз в житті, як я скажу мамі таку величезну брехню. Таке своєрідне напруження я відчув вперше.

Гадаю, що її проживання в нашій сім’ї буде найбезпечнішим виходом з нинішньої ситуації.

Не впевнений, що зможу гарно пояснити це все потім, бо ж я погано вмію брехати. Та й імпровізую я погано, якщо судити по тому, що трапилося сьогодні в школі.

- Я приховаю те, що не варто казати, і якнайкраще поясню їй всю правду пізніше. Це все, на що я зараз спроможний…

Коли я спустився по сходах, то помітив маму, що спокійно стояла зі складеними руками.

- Сподіваюсь… Ти не будеш проти, що я підслуховувала!

- Цього не можна робити…!

- Чому б це...

Я затягнув свою маму у вітальню.

- Чи не могла б ти так не приглядатися до особистого життя свого власного сина!!?

- Ти привів з собою іншу дівчину, окрім Айки. Я була повністю впевнена, що станеться щось цікавеньке!!!

Я приклав руку до лоба й втомлено застогнав. Уся наша ситуація розкрилася ще тоді, як ми лише увійшли в дім. Мені не слід турбуватися про очевидців тої сцени. З моєю то мамою, потрібно триматися максимально насторожі, як увійдеш у її будинок.

- Скільки ти встигла почути…? Що ти чула!??

- Я чула дівчину, що кричала знову і знову. Мухаха, такі грубі речі…

А, вона ж тоді чула майже все. Ці крики були майже весь час. До речі, причиною всіх без винятку актів насилля виявилися дівчина, що живе по сусідству.

- Ти казав, що ти й ті дівчата були тими, хто розібрався з тим випадком, який показували по новинах?

- Чому ти всьому віриш на слово!? У тебе що, не з’являлося хоч якихось сумнівів!?

Ми вірили у таке, бо самі бачили це на власні очі, а потім ще й билися з тими загарбниками. Але чомусь, вона повністю повірила у таке, лише після підслуховування нашої розмови.

Моя мама підняла очі до стелі, глибоко вдихнула та сказала:

- Отак, принаймні, цей день настав…

Я шоковано відійшов на крок назад від серйозного виразу маминого обличчя.

Її спокій, швидкість пристосування до отриманої інформації… залишався лише один висновок, до якого я зміг дійти.

- Та не може такого бути, мамо. Невже ти знала про це вже дуже давно… Що мене оберуть як носителя бойового костюма Тейлґеар…!!!

- Емм, я не знала чогось про цю річ, але… – рішуча відмова з таким же серйозним обличчям.

- Чому ти прикидаєшся, ніби все знаєш!? Чи ти в дійсності нічогісінько не чула з того, про що ми говорили!!!?

- Монстри, яких називають Елемеріанцями, з організації Ультима Гуіл напали на цей світ, щоб отримати всю Елемеру, або ж духовну енергію людей. І ти боровся з ними використовуючи костюм під назвою Тейлґеар. Усе правильно, Со-чан?

- Ти зрозуміла це все чи лише щось одне?

Як вражаюче вона все зрозуміла. І це ж вона лише підслуховувала.

- Ти ж знаєш, що це моя потаємна мрія… – тут моя мама підняла обличчя до небес. Ем… як би це сказати… Її губи були покриті слиною, а на її обличчі відображався вираз екстазу.

- Содзі… Твоя мама хворіла в свій час «синдромом восьмикласника». Навіть коли я виросла, то це відчуття не зникло, а стало лише гірше. Минали дні, а я все мріяла стати героїнею, яка захищатиме світ. І ось нарешті моє бажання певною мірою здійснилося, бо я стала матір’ю героя. Але послухай, гадаю, що моя мрія передалася ще через пуповину, і я ввірила її тобі.

- Що ж ти робиш з дитиною, яка ще навіть не народилася!

Ймовірно, з невеликою натяжкою нашу розмову можна назвати зворушливою чи незабутньою бесідою між матір’ю та дитиною. Але моя мама розповідає про помилки своєї молодості.

- І твій покійний батько, він також був… смертельно хворим батьком на «синдром восьмикласника».

- Що повинна означати оця твоя пауза!? Тож… Навіть мій батько страждав на цю «хворобу»…

Мої очі почало щипати, та це не тому, що я ось-ось заплачу.

- Ми закохалися з першого погляду й поділилися нашими почуттями. Твій батько також хотів, дуже хотів стати героєм. Він навіть писав невеличкі історії, в яких він виявлявся героєм. Такі деталізовані… А потім ділився ними зі мною! Врешті він навіть почав говорити, що почувається так, ніби й справді володіє якимись надздібностями чи чимось подібним.

- Стривай… Гадаю, що я от-от не стримуюся, вибіжу у наш зал та розтрощу його портрет! – я щосили стиснув руками свій череп, ніби потрапив під удар ультразвукових хвиль. Одне лиш слухання цих спогадів моєї мами розривало кровоносні судини мого мозку.

- Але найвеличнішим бажанням твоєї матері було зустріти молодого чоловіка з ворожої організації та закохатися в нього. З іншого боку, твій тато мріяв про абсолютно протилежну ситуацію. Тож ми скублися через це незліченну кількість разів! Навіть декілька разів усе доходило до того, що ми вирішували розійтися.

Я з англійським не те щоб ладнав, але саме зараз думаю міг би вільно сказати: «OH MY GOD!».

Як згадати ту дівчину, що просилася пообідати з нами та намагалася одягнути браслет, який перетворює в миленьку дівчину, то вона здавалася в порівнянні з моєю мамою ще цілком нормальною.

Мої батьки незліченну кількість разів сварилися та розлучалися через такі безглузді причини… Це занадто важко перенести хлопцю у підлітковому віці. Таке дуже складно сприйняти.

- Це була зима на третьому курсі в університеті. Твоя вбита горем матір сказала: «Може давай-но перевіримо твердження, що хлопець й дівчина, які завжди сидять кістками в горлі в один одного, притягуються між собою». Типу як уступка. Але твій батько наполягав на тому, що любов з командиром ворожих сил (які носять броню, що нагадує по своєму вигляду купальник) була для нього важливішою та відмовився від такого компромісу. Навіть наші стосунки могли зайти так далеко… Це було приблизно в той час, коли я змирилася з тим, що… Со-чан. Я зрозуміла, що ношу тебе у своєму животі…

З мого роту почала виділятися ектоплазма. Я не можу це витримати, у моїх руках не залишилося й крихти сили.

Побачення між людьми з такими зіпсованими фантазіями, а потім примусове одруження. І ось такі люди є моїми батьками… Що ж я роблю, що мені варто робити з такими почуттями розчарування.

На мої плечі ліг навіть ще важчий тягар, ніж мир на планеті Земля.

- Після того, як ми добряче зблизилися, це здавалося неймовірним… Ха, ха. Ми частенько казали, що наша дитина була своєрідною угодою між нами.

Може це й була правда стосунків моєї мами, але коли я саме зараз чую про це… То відчуваю таку біль, ніби через мою голову простромили якусь гострезну річ!

- Є ще одна важлива річ, яку мені потрібно сказати. Гадаю зараз для цього гарна нагода.

- Що ще?

- Знаєш, Содзі… Зараз ти досвідчений хлопець, тож чи ти коли-небудь цікавився, чому в твоєму ім’ї міститься ієрогліф, що означає «два»?

В очах мами поселився глибокий смуток.

Звичайно, я цим цікавився. Та все ж я ніколи не питав про це.

І чому вона почала говорити про таке саме зараз?

- А… Може в мене був якийсь старший брат чи сестра, на яких ви очікували перед мною?

Мама похитала головою.

- Справжня причина цього вчинку криється в спільних почуттях мене та твого батька. У свій час ми говорили: «Ах, наш другий клас у середній школі справді був найбільш веселою порою в нашому житті…». За ті щасливі часи ми відчували таке нестримну ностальгію, що аж поставили ієрогліф «два» як номер нашого класу у твоє ім’я[✱]Буквальне значення слова chuunibyou - це «синдром учня другого класу середньої школи», чи якщо по звичайному нам це буде «синдром восьмикласника».…!

- Чи не могла б ти краще забрати цю таємницю з собою в могилу!? Бо я так ще у в’язницю надовго засяду!! Якби комусь довелося слухати такі «цікаві» секрети його народження один за одним, та ще й такі… То будь-який нормальний підліток порушить закон в той же день!

- На початку я взагалі хотіла створити щось вражаюче. Типу як Метео чи Ультимат. Але це твоє нинішнє ім’я стало ще одним компромісів між нами двома. Ми врешті обрали кандзі собі по душі.

- Окей, пробач. Содзі непогане ім’я.

І ось я похмуро впав на коліна. Я ледь не отримав ім’я тої самопроголошеної ворожої організації, якій я зараз протистою…

Агов… Може та моя частина, яку інші люди вважають дещо схибленою, насправді є лише успадкованою через пуповину від цих хворих на голову людей?

****

Звук скрипіння підлоги примусив мене затамувати подих.

- Ем… Тут все добре?

- Пості… Туарл, не могла б ти так несподівано не заходити!

Туарл зазирала у вітальню, наполовину ховаючись за дверима. Вона вже вкрай пожвавлена, хоч і отримала прямий удар в печінку декілька хвилин тому.

- Хе, хе. Ти дозволила мені підслуховувати вашу розмову Туарл-чан!

- Взагалі-то, я теж скористалася нагодою та підслухала вас.

Я ніяк не зреагував.

Ця смішна історія мого народження… Та це ж те саме, як і виграти приз, який ти сам відправив на розважальну програму. Гадаю, вона це чула також. Він одної лише згадки цього моменту я можу померти в пекельних муках.

- Вельмишановна матусе… Я вже балакала про це з паном Содзі, та я б хотіла жити тут, якщо ви не будете цьому заперечувати.

- Звісно! Не бачу причин, щоб відмовити тобі.

- Окрім цього, якщо це можливо, то я б хотіла збудувати дослідницьку лабораторію під вашим будинком, щоб потім скористатися нею як відправною точкою для технічної підтримки.

- Та можеш робити це хоч зараз. Якщо тобі захочеться, то будуй її в глибину на сотні кілометрів. Я так завжди хотіла секретну базу. Як закінчиш, то дозволиш мені її подивитися, гаразд?

- Звичайно ж.

- Аго-о-о-ов…!?

Розмова починає текти неймовірно швидко. Їй навіть дозволили порушити межі нашої законної земельної власності так глибоко під землю. Вона божевільна.

- Й ще дещо. Дорога мамонько, чи зможу я примусити вас сказати таку фразу: «Ой, а це проблема… Ми не маємо вільних футонів. Та не хвилюйся, ти можеш просто спати у ліжку разом із Содзі!»?

- Туарл-чан… Все добре. Ти така приємна людина! Для того, хто прибув до нас з альтернативного всесвіту, ти робиш мене справді щасливою! Прошу тебе, думай про це місце, як про свою домівку! Але… Ой, а це проблема… Ми не маємо вільних футонів. Та не хвилюйся, ти можеш просто спати у ліжку разом із Содзі!

Якого біса ти досконало повторюєш фрази цієї ненормальної, ніби ти диктофон! А, та це ж жінка, яка присвятила всю свою молодість «божевільним мріям восьмикласника». Мабуть, мама також може використовувати режим Відсутній Час Пошуків.

Мене омиває певного роду аура, що виділяється з цих двох, мами та Туарл. Й мені здається, ніби їх притягує та пов’язує певна річ, що нагадує взаємодію магнітів. Може це симпатія…?

Припускаю, що в Туарл повинен також бути «синдром восьмикласника», тільки в ще гіршому прояві. Бо ж вона додає літеру «V» до слів…

Як страшно… Що мені тепер робити… Я б хотів попросити у вас дещо. Колись дайте мені можливість виплакатися, щоб я не хвилювався про думку інших людей.

- Так от, не бачу великої проблеми в тому, що Туарл залишиться в нашому будинку. Думай про нього, як про свій власний дім. Включаючи кімнату Со-чана… Можеш використовувати весь цей дім без будь-яких обмежень!

- Щиро дякую вам, Матінко. Переважно це буде кімната пана Содзі. Ну, я кажу про те, що вважатиму її своїм рідним домом.

І як мені до цього ставитися? Та вони ж знущаються з мене, я у цьому практично впевнений.

Навіть якщо я почну раз за разом оскаржувати це рішення, то врешті зазнаю поразки.

Я смиренно схилив голову, бо досяг певного ступеня просвітління.

- Хехе… В обмін на це, чи не могла б ти якось зробити з Со-чана пристойного чоловіка? Звісно, якщо ти не проти.

- Оу, ні, Матінко. Будь ласка, не стримуйте себе так. Чому ви не вжили замість «якось» слово «сьогодні ввечері»?

- Туарл-чан…!!!

- Матінко…!!!

Й вони двоє обійнялися так міцно…

У цей момент по сходам збігла Айка, піднімаючи за собою пил.

- Стрива… Тітко Міхару, підійдіть сюди, будь ласка.

- Моя, моя мама така популярна.

- І також, ти… Чому ти розмовляєш з нею так, ніби одружилася з Содзі!?

- Як ти дізналася?

Айка пройшла прямісінько біля Туарл, але навіть не подумала вдарити її. Можливо… Мені треба саме зараз плакати, поки ще є можливість… Я не кажу ні слова, а сльози стікають по моєму обличчі.

****

Айка взяла за шкірки Содзіну маму, Міхару, та закрилася з нею в сусідній кімнаті. Вона й справді не хотіла, щоб її хтось почув. Тому вона привідкрила двері та зиркнула на Содзі. А потім знову закрила їх.

- Тітонько Міхару! Подумайте про це більше! Якщо ви дозволите йому жити з жінкою, як вона, то невинність Содзі опиниться під загрозою!!

- Я більшого й уявити не могла. Хіба ні? Зовсім несподівано приходить прекрасна дівчина, щоб жити з героєм, й все починає скочуватися до чогось еротичного. Та це ж прямо такий день, така година… Мрія, яку я вималювала у себе ще в ті давні часи! Навіть якщо вона зіштовхнеться з Содзі, мене це абсолютно не хвилює.

- Й після такого ви смієте називати себе його мамою!?

Схоже на те, що у своїй молодості «восьмикласниці» вона науявляла сповнені найдрібнішими деталями романтичні стосунки. Але ж… Цікаво, чому в жінки розкрилися мрії, подібні до цих?

- Нормально ж, що батьки хочуть, аби їх син знайшов собі дівчину? – спитала Міхару й окинула поглядом Айку.

- Ну так… Може це й правда, та все ж… – від цього запитання Айка засоромилася та нервово почала перебирати пальцями.

- Чи може ти, Айко-чан…?

Айка поспіхом почала відмахуватися:

- Не те щоб я… Просто я переживаю за Содзі, як за свого друга дитинства…

- Та-ак, якби ця дівчина не з’явилася, то я б придивлялася до тебе з більшою обережністю.

- Щ-що ви таке кажете?

- Очі Туарл приємно виглядають. Це очі жінки, що відбере невинність в кожного. Очі збудженої жінки без жодних принципів!

- Хай би ви лише жартуєте, та чи можна казати таке про ваших гостей!? – попередня фраза змусила Айку відчувати жалість до тої «ненормально». Що аж навіть спробувала захистити її.

- Гість… Ні в якому разі! Туарл-чан вже стала дуже шанованим членом нашої сім’ї.

В цю мить тихенько відчинилися двері, і в кімнату зайшла Туарл. З її очей текли рясні сльози.

- Матінко…

Вона міцно стиснула обидві руки Міхари. Між їхніми очима ніби щось пробігло.

- Ем, що? Чому тут така емоційна атмосфера!?

- Мені так шкода, матінко, але я не жінка без принципів. У мене є один-єдиний принцип – пан Содзі.

- Ти повинна відректися від цього також!

- Правильно. Так романтично для жінки втрачати й забувати всі свої принципи, коли доходить справа до незаміжнього чоловіка.

Чи існував такий день, коли в якісь декілька його хвилин десь в світі промовляли такі неромантичні слова? Чому в дівчини її віку очі покрилися сльозами щастя від того, що мама сказала, що вона полюбляє відбирати невинність? Точнісінько як і Содзі, зараз Айка, здавалось, переживала страшенній приступ головного болю.

Хоча вона схилила голову донизу, та губи Айки були сильно стиснуті. Міхару досі думає, що вона лише хвилюється за Содзі. Чи ні… Та однак, вона досі не довіряє їй.

«Те, як вона поводиться, це якийсь вид глузування, але…»

Туарл трималася за руки з Міхару та кружляли по кімнаті. Айка дивилася на це заняття дуже підозрілим поглядом.

«Є чимало важливих речей, які вона приховує. Типу того світу, в якому полювали за Елемерою до самого її виснаження. Тож, як вона отримала Атрибут Хвостиків для ядра Тейлґеару?»

Тейлґеар. Захисне спорядження, що дає можливість битися з неприкритим обличчям. Айка відчула, що його виробник сховала своє справжнє обличчя за товстою маскою.

«Знаю, серед її секретів є щось важливе…»

****

Коли Айка вже збиралася йти додому, то сказала:

- Содзі, від сьогодні й на майбутнє ти повинен спати за зачиненими на замок дверима, – наголосила вона на цьому з усією своєю впертістю.

- Чому?

- Це важливо! Якщо ти цього не зробиш, то я намертво приварю її ззовні!!!

Безглузда справа. Ці двері ж дерев’яні, принаймні я так думаю. Але я зрозумів хід думок Айки. Тобто, мені слід бути більш обережним, щоб запобігти можливий злочин. Більше не сперечаючись, я слухняно кивнув у знак згоди та так само слухняно пішов до свого ліжка у цю ніч. Але…

Мохан…

Ме-ме-поппо, пуріон.

Кіопо… Кіопо…

РІОРО!!! Му-мін-мін-мін-мо, ХЕ…

- … .

Не можу заснути.

Я вже пірнав у солодкі обійми сну, як мої очі відкрилися самі по собі.

«Все буде добре, залиш це на мене», – казала Туарл.

Ні, ні. Мене зовсім не хвилює щось таке, як копання ями у підвалі мого будинку. Навіть якщо брати за зразок сучасну Японію, то технології для будівництва вже досягли такого рівня, що для посередньої людини вони здаватимуться чимось магічним. Це можна побачити по карті метро, що як павутина простягається під просторами Токіо.

Туарл прийшла з світу, де технологічні досягнення зайшли набагато далі, ніж на Землі. Тому, хоч вона й будує базу досить поспішно, не думаю, що у мене буде багато причин хвилюватися через можливий обвал будинку. Я це прекрасно розумію, тож і лежу так спокійно в ліжку. Та все ж…

Не важливо те, як я поміщу це в людські слова. Здається, що ви засумніваєтеся у моєму чутті звуків. І в якому це світі можуть бути такі вкрай дивні звуки будівництва?

- Ай! Небезпека, небезпека.. Я майже пробурила ядро цієї бідної планети…

Звісно я не міг почути цей віддалений голос, але все одразу стало зрозуміло, ніби ці слова потрапляли прямісінько в мій мозок.

Давайте поспимо.

Потрібно спати.

Потрібно залишити ці дивні звуки та ще дивніші слова по той бік моїх снів.

****

Коли минуло вже досить багато часу, звуки несподівано припинилися. Вона казала, що зробить базу за одну ніч. Тож я думав, що їй потрібно тяжко працювати всю ніч. Але схоже, вона вже закінчила. Щось було про ядро планети… Ні, краще про це не думати.

Як той вир дивних звуків припинився, то це змусило навіть звичайну секундну стрілку настінного годинника тікати голосніше, ніж зазвичай.

- Фух…

Від безсонної ночі я повинен був бути страшенно втомленим, але чомусь я цілком прокинувся й більше не міг заснути. Я припіднявся на ліжку та відкрив штори на вікні.

Небо було рясно усіяне зорями.

Коли я дивився, як вони рухаються по нічному небі, то в мене з’являлися якісь поетичні думки, що мені зовсім не властиве.

Та дівчина… Вона ніби уламок небес, що відколовся від одної з зорь.

…Свист.

У поле мого зору потрапило людське обличчя з почервонілими очами. Воно наблизилося до мене практично впритул. Її широко розкриті очі зустріли мене одразу ж, як її голова промайнула у моєму вікні.

- Ува………!!!!

- Ахаааа……….!!!!

З переляку я не втримався, та впав з ліжка. Але в дівчини по той бік вікна все було не так просто.

- Хахаха, пане Содзі…

- Туарл, а що ти тут робиш?!!!

Піднявшись на ліжко, я поспішив та витяг Туарл, яка встигла в останній момент зачепитися рукою за віконну раму. Ну що ж… Для початку, цей «уламок зорь», ймовірно, мовчки програє у будь-яких виборах, якщо піде на них.

Хоч вона щойно займалася певним видом будівельних робіт на рівні планетарної інженерії, та не зважаючи на це у неї досить приємний запах. Щось типу персиків.

- Я… Мені немає прощення. Схоже, що поки я працювала, то задрімала і… Коли я так дрімала, то чомусь забрела на дах. І в якийсь момент я несподівано зрозуміла, де саме я знаходжусь. Одразу ж моя нога сама по собі зісковзнула, та я впала.

Відсутній Час Пошуків. Безперечно, час на міркування у неї надзвичайно близький до нуля. Але чи ця погрішність не доводить її весь час до фатальних помилок?

- Ем… Якщо ти кажеш правду, то піди в свою кімнату та пильно подумай щодо нашого спільного становища.

- Ні, ні, немає потреби. Ти вільний використовувати будь-яку позу за своїм бажанням, і мені це підійде! Сила, напрямок, час… Це все немає ніякого значення. Це не залежить від того, звідки ти прийдеш. Щоб там не було!

Відчуваю, ніби звідкись у нашу розмову закралося якесь непорозуміння. Але якщо вона каже, що я можу зайняти будь-яку позицію… То я хочу, щоб вона дала мені можливість трішки відійти від неї(вона дуже близько). Тож саме так ми і зробимо…

****

- Агов, Содзі! Що ти тут робиш! Щойно тут було так шумно, і я…

Пролунав звук різкого відкривання вікна.

Вона була одягнена в світло-блакитну піжаму. Це Айка вигнулася зі свого вікна, щоб розібратися зі мною. Тут її обличчя почало різко змінювати колір.

Будинки по сусідству… Моя кімната була якраз навпроти кімнати Айки. Відстань між вікнами була настільки малою, що можна було стати однією ногою на мій підвіконник, а іншою на Айчин. Та в цю ніч така перевага обернулася проти мене.

- А…?

Туарл сиділа на ліжку таким чином, як і я затягнув її. Тобто, наші обличчя були дуже близько один до одного. Та ще й вона лежала на мені.

- Що ти там вздумала роби-и-ити!! – дикий крик Айки. Ніби звір, вона подолала метрову відстань між нашими кімнатами та застрибнула до моєї. І ось так вона вклинилася між нами та щосили запустила Туарл в політ з мого ліжка.

- Е… Мене… А за що мене… У романтичних стосунках це ж хлопець отримує на горіхи… Хіааах!

Від страшенної атаки Айки Туарл підлітала в повітрі, отримуючи удар за ударом. При цьому я міг чути досить глухі звуки побоїв. Блискучі удари кулаками та ногами продовжували безперервно сипатися на бідну Туарл. І в довершення до всього цього, у повітрі виднілася дугоподібна ілюзія післяобразу синіх в піжамі рук Айки. Яка вона швидка… Я вперше бачу, як людина спромоглася на таку швидкість ударів за межами комп’ютерних файтингів.

- І що це за груди! Як же вони мене бісять! Як бісять!!!

- Не хвилюйся ти так. Я теж колись була з дуже маленькими. Але за два чи три роки я досягла нинішньої звичайної форми. До речі, якщо ти не зупинишся рано чи пізно, то я пом…

- Що ти маєш на увазі, кажучи «звичайна»!? У них немає нічого звичайного, блін!!

Ах… Як мило та жалібно вона переходить зі стану бойового божевілля до слів паразитів.

- Хай там я іншого світу, та ж я людина…

Вони настільки близькі мені, та настільки же далекі.

- Аго-о-ов…

Навіть, як я покликав їх, то вони не зупинилися. Тож я забив на це та з головою накрився своїм футоном.

****

В Академії Йоугетсу закінчився перший урок, і вся школа зібралася в спортзалі. Звісно ж, через вчорашній випадок.

Урочиста атмосфера. Всі мовчать.

Неймовірно, але факт: я не бачив жодних учнів, що тільки позіхали та бажали, аби це зібрання по-швидше закінчилося. Це здавалося певною мірою досить дивним.

Лише одне порушило тишу – кроки президента студради, Шіндоу Еріни, яка піднімалася на подіум.

Стоячи на ньому, вона окинула поглядом кожного студента в цьому залі. Учні нагадували мені селян, які чекають вердикту від Південного Магістрату епохи Едо. Бо вони всі не зронили ні слова та чекали, поки вона почне говорити.

Декілька з її покоївок стояли в тіні позаду неї, ніби спеціальна поліція. Мабуть вони обмірковували вчорашній провал. Їх більше не хвилювало те, як вони виглядають.

- Увага. Як ви всі знаєте, вчора місто зіштовхнулося з небаченою до цього небезпекою, коли на нас напала група загадкових монстрів.

Авжеж це небачена та нечувана річ. Монстри з чітким наміром зібрати хвостики є певною мірою більш несподіваними, ніж космічне вторгнення.

- Насправді мені трапилося опинитися у тому місці та я виявилася однією з їх цілей.

- Щ…!

- Та ви що!

Почулися шепоти серед студентів. До цього заради президента вони намагалися зберігати тишу. Але навіть так, коли у них прокинулось почуття гніву та люті, вони не змогли стримати його.

Хвостики президента похитувалися від рухів її тіла та рук. Я відчував, як в залі поступово наростало напруження.

- Їм немає прощення!!!

- Навіть якщо вони вб’ють мене, то я спробую поборотися з ними!

- Агов-агов. Хто-небудь причепіть зв’язку динаміту до мого тіла! Помовчіть, хутко робіть це прямо зараз!

Хлопці та дівчата студенти кричали безперестану. Вони були такі розлючені, ніби те сталося з ними особисто. Полум’я нестримного гніву пробігало серед студентів, ніби бікфордів шнур. Це перетворювало звичайних дітлахів двохтисячного року у повстанців.

Якщо вас колись потягне за собою такий шкільний запал, то просто посмійтеся та ляпніть щось таке, як моя вчорашня репліка посеред уроку!

- Ваш праведний гнів робить мене дуже щасливенькою. Як чудово для ваших сердець так хвилюватися за незнайому та чужу вам людину. Та й на додачу, хвилюватися за таку, як я. Я ж ще такий недосвідчений лідер.

Вона була низенькою, тому використовувала підставку, щоб мати змогу говорити. Але й так вона стояла на носочках. Мені спала на думку учениця молодших класів, яка щосили витягується догори аби написати щось на дошці.

Така її мужність була ще однією причиною такого шаленого збудження її добре тренованих собак… Ой, вибачаюсь. Я хотів сказати студентів.

- Проте у них не була лише одна ціль. Навіть у цьому залі є декілька людей, які стали мішенями для них. Правильно я вважаю? І якщо ми подивимося за межі школи, то там знаходяться інші дівчата, які практично потрапили до рук цих злих нападників.

Ще один вибух шепотіння, але на цей раз вона обірвала його гучним вигуком:

- Але! Як ви бачите, я стою тут неушкоджена. На телебаченні все ще замало інформації, але я вірю, що багато з вас дізналися про це з інтернету чи інших джерел. І в тому місці з’явився подібний вітру… хоробрий боєць за справедливість. Вона була досить люб’язна, щоб врятувати нас!

Під середину її голос набув дещо солодкуватого відтінку. Вона зі сторони виглядала як принцеса, чиє серце горіло за тим, кого вона кохає.

Борець за справедливість…?

Я відчув неприємні підозри, й по моєї спині почав стікати холодний піт.

- Та дівчина… У той день… Вона вкрала моє серце!!!

У відповідь на її палкі слова по залу пролунали гучні та завзяті овації.

- Я чекав на ці слова, Президент!

- А я така рада… Хоча я раніше казала: «Та крихітна дівчинка-боєць з такою гордістю була така сексуальна», та чесно кажучи, я сумнівалася. Але якщо так каже президент, то я більше не сумніваюся!

- А це погано… Я такий засмучений, але це занадто сексуально!!

- Наша крихітка президент має свого власного крихітного бійця за справедливість… Це милість Господня? Я почуваюся так, ніби зрозумів якийсь важливий принцип чи закон цього світу!

Казанок ажіотажу. Це нагадує мені сцену, яку часто можна побачити під кінець якогось бойовика, коли всі дізнаються, що операція пройшла успішно, та у кімнаті агенти FBI махають руками у повітрі та аплодують.

Один за одним вони кажуть те, що змушує мене хвилюватися про майбутнє Японії та цілого світу.

Що? Це що так сталося, що президент закохалася в мене?

Але вона любить мене в якості Червоних Хвостиків… тобто маленьку дівчинку… ЩО-О-О??

- Студенти, погляньте!

Коли президент підняла праву руку, то одна з покоївок одразу ж поставила екран проектора. І на ньому з’явилося величезне фото дівчини.

- ООООО….ххх!!!!

- Ааах!!

Зовсім інший вид криків почувся довкола мене. Звичайно те, що вони вивели на екран, то я після перетворення. Ідеальний ракурс. Схоже, фото, подібні цьому, вже просочилися тут і там в інтернеті.

- Еее…

Мене це розчаровує, але… ці хвостики такі видовищні…!! Не можу відвести від них погляду!!!

Підібране президентом фото, такий прекрасний вигляд, що моє серце нестримно б’ється в грудях.

Об’єднання двох тіл в одному створило таку нестримну могутність, ніби на тобі збіглися погляди двох храмових охоронців, які зазвичай стоять при Ніомоні.

А можливо це все тому, що відбувається певний резонанс між двома хвостиками, які є головним компонентом у цій зачісці.

- Сім’я Шіндоу вирішила зробити все можливе, щоб допомогти їй! Тож і я прошу всіх присутніх у цій залі, якщо вам випаде хоч якась можливість, то підтримайте разом з нами цю месію нашої епохи!

Бурхливі оплески.

Закохані погляди на президента та на Червоні Хвостики.

Всі дивляться… на мої хвостики……

- Що!??

По невідомій причині моє серце забилося на диво швидко. Я відчув, що далі думати про такі речі є дещо поганою ідеєю, тому щосили вдарив себе кулаком по правій щоці.

Родина Шіндоу Еріни, включно з її мамою директором академії Йоугетсу, вирішила підтримати мене. Безліч учнів обожнюють президента, тому з такими заявами звичайний старшокласник погодиться практично без зайвих вмовлянь.

Тепер за мною стоїть уся школа. Але ж як той, кого обтяжили такою роботою, тобто перетворенням у милу дівчинку, я не можу розділяти загальне визнання. Це вам не звичайний гурток бейсболу, де можна відкрито пишатися тим фактом, що всі радіють за тебе та підбадьорюють.

Не зважаючи навіть на те, що шкільні заняття лише почалися, я не запам’ятав хоч чогось, що на них відбувалося.

Тільки і робив, що ненароком підслуховував уривки пліток та перешіптувань, які лунали по всій школі. І всі вони, напевно, були про мене. Про Червоні Хвостики…

Так минав весь день, і я відчував глуху біль у своєму животі.

****

Як настав час обідати, до мене підійшла Айка з пакетом, в якому було її судочок з бенто.

- Агов, Содзі. Як щодо після школи…

- Ой, пробач. Як тільки закінчаться уроки, я піду додому, бо ж обіцяв послухати детальне пояснення про можливості Тейлґеару. Та ще й потрібно, щоб вона показала мені ту базу, – відповів дещо стиха я, ніби боявся, що вона почує.

- Ти про те, що вона вчора недорозказала?

- Я просто послухаю, як ним правильно користуватися. Тому приходити тобі сьогодні не потрібно.

- Лише ти та вона…?

- Ну, але ж більше нікого немає. Чи не так?

Хоча… Можливо мама наполягатиме на тому, щоб бути на нашій бесіді від самого її початку.

- Я… Я теж!!! – Айка грюкнула пляшкою з водою по столі перед нею. Та продовжила:

- Я хочу… почути і це також. Тож дозволь і мені прийти.

- Гаразд…

При такому сильному проханні в її словах я не зміг сказати більше.

Це був перший день спокійних шкільних уроків. Ще було занадто рано, щоб учні почали обідати зі своїми новими друзями, тому практично кожен з фракції «Бенто» та з фракції «Кафетерій» обідали з людьми, яких вони знали з часів середньої школи.

У Айки є немало друзів з середньої школи, але у мене немає жодного. Тому я сильно ціную той факт, що вона прийшла зустрітися саме зі мною, як оце зараз.

Угу, так і повинно бути.

Ми були завжди ось так. Якщо Айка хоче, то я розважатимусь з нею до самої смерті.

****

- Ох… Я не бачив це фото раніше!!

Коли я подивився на групу щасливих хлопців, які зібралися біля вікна, їхні очі були приковані до планшета, який тримав один з них.

- Я рішився! Від цього моменту я оні-чан(старший брат) Червоних хвостиків!!

В цю муть його слова ножем проштрикнули мою барабанну перетинку.

- Пффф… – це я виплюнув «Фрукти з молоком»(Fruits au Lait), які пив у цю мить.

- Та зажди ти, Содзі! Не потрібно робити це на моє обличчя!!! Тьху, яке липке…

- Ем, вибачаюсь… Я не міг цьому завадити…

Трохи непокоїть те, що дівчата неподалік чомусь посміхалися, коли слухали нас, але ті хлопці були ще більшою проблемою. Навіть з мого місця було просто помітити яскраве фото миленької червоної дівчинки… Червоні Хвостики. Це було на їхньому планшеті. Та ще й до того це не просто одне фото, а виглядало ніби у них там було справжнє слайд-шоу.

- І це все тепер в інтернеті…!!

Я понуро схопився руками за голову.

- Як прийдемо додому, чому б мені не поставити Туарл перед фактом та силою змусити її видалити всі фото й файли, які повинні бути видаленими? З її здібностями ученої вона повинна вміти таке робити.

- Блін, та хоч колись придумай щось таке, коли не потрібно доходити до насильства!

Поки ми перешіптувалися між собою, ті хлопчаки розпалювалися все більше.

- Яка ж вона миленька! Саме втілення милоти!

Я мимоволі здригнувся. Ох, я щасливий від одного виду всіх цих людей, які підтримують мене, бо ж коли подивитися на них, то інакшого відчути неможливо.

- Взагалі-то мені більше подобаються великі груди, але знаєш… Я прозрів.

Прозрів через що?

- Хехе, а ще вона мило виглядає з цим своїм мечем… Хочу, щоб вона штрикнула ним мене також.

Та без проблем. Я битиму тебе Полум’яним Клинком десятки тисяч разів. Точнісінько як ти хочеш.

- О дідько, я більше не можу тримати себе в руках!

А це прозвучало від власника планшету, який більше не міг перенести це. Він зібрав свої губи та нахилився до самого екрану.

- Ааааааааа!!!

Я раптово вихопив з рук Айки пляшку води, і хоч навіть не пам’ятав ім’я того мого однокласника, я хутко прицілився у його голову та шбурнув щосили пляшку. Мій удар вдався якраз вчасно, на момент попадання до екрану залишалося три сантиметри.

- Аай! Та гори ти в пеклі, Міцука!!!

- Тобі повинно бути соромно. Це ж така невинна дівчинка!!!!

- Якщо від цього мене всі ганьбитимуть, я без вагань прийму таку долю!!

І якого ж стану божевілля ти досягнув у такому молодому віці!

Я здирав скальп зі своєї голови.

Та ще й цей хлопець правильно пам’ятає, як мене звати! Що за…

- Хм-м-м… Дай-но подумати. Першого дня ти показав наскільки ти любиш хвостики, що аж захотів створити клуб Хвостиків! Та ти ж просто хотів зберегти Червоні Хвостики для одного себе!!!!

- Ні-і-і-і-і-ііііі!!!!!!

Я досі хотів відігратися за свій промах першого дня школи та якось зажити нормальним життям старшокласника. Та чомусь і тепер, як я перейшов до старшої школи, всі ще більше почали не сприймати мене. Мене засмоктує у це непорозуміння все глибше та глибше. Навіть я не очікував, що таке відбудеться так скоро.

****

- Як я втомився…

До мене врешті прийшов мир та спокій. Хоч з ними з’явилася купа нових турбот. Моє виснаження досягло свого піку десь тоді, коли я пішов разом з Айкою додому, як і обіцяв.

На алеї перед шкільною брамою зібралася група старшокласників, які енергійно вітали всіх новеньких. Але мене огортала така похмура атмосфера, що її бачили без труднощів інші. Тож ніхто й не намагався заговорити до мене.

Коли я так йшов, до мене прийшла несподівана думка.

- Знаєш, я написав оту маячню про Клуб Хвостиків та пішов так і не вирішивши нічого… Це я про клуб. До якого клуба мені приєднатися?

- Ти ж не будеш битися з монстрами щодня. Коли справа доходить до таких речей, як клубне життя, тобі слід просто обрати щось бажане для себе та нормальне.

Якщо ви б зараз сказали мені таке, то не помилилися б.

- Але мені потрібно завжди бути готовим. Навіть сьогодні ми не вправі говорити, що нам не доведеться зіткнутися з вчорашньою ситуацією.

- Аж ніяк. Після вчорашнього…

Я завернув за ріг будинку з дещо гіркою посмішкою, як…

≪До всіх людей, які живуть на Землі! Ми обранні Богом солдати з іншого світу, Ультима Гуіл!≫

- … .

- … .

У цей же момент у нас з рук випали наші сумки.

По небу зараз пролітав страшенно великих розмірів екран.

≪Леді і джентльмени, ми не збираємося причинити вам якусь шкоду! Усе, що ми хочемо, це сяйво ваших сердець. Опиратися нам – безглуздо! Якщо ви не чинитимете опір, то ми збережемо ваші життя!≫

На екрані було зображення драконоподібного чудовиська, яке сиділо на шикарному троні. Таке надмірно зверхнє ставлення…

Блін, та один погляд на це доведе вас до стану нестримної злості.

≪Але здається, що серед вас є ті, хто не підкорився нашій волі. Опір – безглузда річ! Якщо й після такого у вас вистачить духу підняти зброю, то ви ми приймемо будь-який ваш виклик! Робіть, як вам вздумається. ≫

- І це транслюється по всьому світу!?

Слова цієї промови від підвішеного в повітрі екрана можна було почути навіть з будинків житлового кварталу.

Від раптового здогаду я ввімкнув на своєму телефоні 1seg. Хто б сумнівався, таке саме зображення, як на екрані наді мною, транслювалося по всіх каналах.

Що ж це, вони перехопили всі світові частоти телевіщання? Так радикально…

- Ті чели й справді хочуть вторгнутися на всю нашу Землю!??

А як пригадати ту його манеру «на розслабоні», що нам опиратися немає сенсу.

Якщо вони насправді взяли до уваги всі воєнні та наукові надбання, якими на цей час розпоряджається людство, то якою ж тоді силою може похвалитися їхня організація?

Як казала Туарл, вони здолали безліч інших «світів». Лише зараз я зрозумів значення її слів. Через що у мене мимоволі підкосилися ноги.

Їхні вторгнення не руйнують абсолютно все.

Непомітне завоювання, що нишком поцуплює світло сердець і весь шарм життя.

Вчорашня битва була лише невеличкою сутичкою. Відтепер розпочнеться справжнісіньке нашестя, в якому ворог нападе на цілу планету.

Як тільки це почнеться, я стану єдиним, хто хоч якось зможе їм протистояти.

≪Хахаха, я Тартл Гуілді! І як наш лідер Драг Гуілді каже, ваш опір нічого не значить для нас. Я відбиратиму зоряне сяйво, що прикрашає вашу молодь… Атрибут Панталон!≫

Зображення дракона змінилося черепахоподібним монстром, який гордо відкинувся назад.

Але до нього ззаду підійшов Ультироїд та почав щось шепотіти на вухо, вибачаючись.

≪Що…!!??? Кажеш, що в цьому світі їх майже не існує? Певно ви, люди, недоумки, і самі викопали свої могили!!!≫ – щось таке викрикувало чудовисько, а людство мовчазно слухало його.

Я ще можу зрозуміти зачіску, але навіть наші почуття до напіввимерлого типу одежі можуть дати їм величезну силу? Це такі глибини, про які я й знати не хочу. Блін, і що тільки не є Елемерою…

Якось, навіть одного разу мені вистачить, але я просто хочу зазирнути в обличчя тих людей, яким подобаються панталони до такої степені, що зародилася ця дивакувата річ.

≪Пане Содзі, що ви бачите прямо зараз!?≫

Невдовзі після такого до мене прийшло повідомлення від Туарл. Там у якійсь старшій школі сусіднього міста досі носять панталони, і в цей момент на неї напали ці створіння. Ну що ж, давай допоможемо їм.

Ймовірно існують люди, які обожнюють панталони настільки, як і я в свою чергу обожнюю хвостики. Хіба ні? Навіть якщо вони вже почали поступово вимирати самі по собі, я не можу дозволити, щоб їх викрали ці загарбники.

- У… Увімкнути режим хвостиків.

Активаційні слова… Ми обрали їх вчора на перерві між розмовою. Вони мене й досі дещо соромлять, але…

Поїхали.

Потрібно перешкодити цьому маломаштабному «світовому вторгненню».

****

Коли я відкрив двері своєї кімнати, то мені в очі вдарило сліпуче помаранчеве світло. У мене ледь голова не закрутилася. Туарл переробила моє ліжко, начепивши над ним навіс!

- Ласкаво прошу додому, пане Содзі-і… – вона привіталася зі мною, лежачи на моєму ліжку. На ній було лише негліже.

- І тобі привіт, збоченка.

- Ох, та це що, Айка!? Чому ти тут? Пан Содзі казав мені, що буде один! Не таке він обіцяв мені!!!

- Ти думаєш, що він може давати тобі непорушні обіцянки!!!?

За один удар Айка зламала опору до навісу, та полотно накрило Туарл.

То перероблюють, то ламають… Бідне моє ліжечко.

- Уу… Страхіття! Це вже занадто! Ти не повернувся додому одразу ж після закінчення битви, тож я отак пролежала десь більше години!

- Єдине, чого тут занадто, це твоїх цицьок!!!

Айка обіцяла прислухатися до пояснення. Якщо ти так чекала, то могла б спокійно почекати на нас на першому поверсі в кафе.

Але як же мене вимотала ця битва. На цей момент у мене навіть не залишалося сил, щоб подумати про якісь скарги чи хвилюватися за них обох. Черепахоподібного монстра, який постійно твердив про панталони, я вбив практично моментально. Але потім мене оточили студенти зі школи, у якій це все проходило. Тож мені довелося докласти багато зусиль, щоб втікти від них. Саме це втомило мене найбільше.

- Я здався та дозволив зробити людям купу фото зі мною на їхні телефони…

- Настав той день, коли декого в чоловічому тілі лякали одні лиш слова «секретні фотографії в інтернеті»…

- У-у... Туарл, на даний момент я можу щось вдіяти? Це їхнє оголошення війни було по всій території Японії!

Таким чином я намагався поділитися своїми тривогами з Туарл, яка зараз виповзала з-під навісу.

Жахливе відчуття… У мене немає й крихти якоїсь зацікавленості, хоч переді мною знаходиться така прекрасна дівчина у тонюсінькій негліже.

- Схоже, це повідомлення транслювали по всьому світу у однаковий час. У кожній країні спалахують якісь занепокоєння.

- Ну… Звісно ж я не знав, що це спричинить такі заворушення, але ж…

- Вони ж не спілкувалися японською, чи не так?

- Коли ми почули той голос, він автоматично переклався для нас японською. Вони є створіннями з духовною силою, і мова, якою вони розмовляють, не потрапляє до наших вух, а йде прямо до нашого мозку.

Я увімкнув телевізор. Все як вона і казала. По всьому світу були різні голоси багатьма мовами. Й досі ситуація не викликала великого занепокоєння, але здавалося, що події, які трапилися в Японії, поширилися по всьому світу. Повсюди були якісь спалахи опору.

НАСА прийняла на себе основний удар, тож здавалося, що вони прийняли їх за прибульців.

- О, це вже стає серйозною справою…

Я сповз на підлогу й уткнувся головою в своє ліжко.

- Немає потреби хвилюватися. Вони спричинили вчора так багато пошкоджень, бо ми не були достатньо підготовані до цього. Від цього моменту, якщо вони з’являться, ми одразу ж виявимо їх.

Мені згадалося вчорашнє видовище. Туарл продовжувала говорити ще веселішим голосом, ніби вона помітила мої тривоги.

- По суті, потрібно перемагати їх одразу, як вони десь з’являться. Якщо ми поглянемо на цю проблему з такої точки зору, то це не так і важно реалізувати. Тобто, якщо зможемо звести пошкодження до мінімуму, то громадська зацікавленість невдовзі згасне, та це не викликатиме великого шуму.

- Але ж після такого гучного проголошення війни, чи це не викличе це увагу від поліції та воєнних?

- Як я і казала вчора… Навіть якщо і з’являться воєнні, вони нічого не зможуть протиставити Елемеріанцям. Бо вони – це матеріалізація духовної енергії. Потрібно мати Тейлґеар, щоб могти перетворювати таку ж духовну енергію в силу.

- Можу я з ними впоратися… з ворогом, що напав на цілий світ.

У мене виникло болюче відчуття, що я вляпався у таку складну справу, навіть не подумавши. Моє бажання захистити всіх не зникло, але чи справді я можу боротися, коли роблю це лише я один?

Якщо все, що потрібно, це з’являтися в різних місцях та боротися там, то це не для мене, бо ж вони можуть організовувати вторгнення у будь-який час.

- Для цього й потрібна секретна підземна база. Чому б нам не піти й не подивитися на неї! Ми вже можемо використовувати обладнання для просторових стрибків, тож тепер переміщення навіть до іншого боку планети займатиме лише одну секунду!

О, ще одна розвинута надтехнологія. Якби ми не опинилися у нинішній ситуації, то б мої очі засяяли від захоплення. Мабуть, це через те, що Туарл турбується про мої похмурі думки.

- Просторове переміщення…

З бадьорим вигуком настільки жахливим, як і все інше, вона підійшла до мене та сіла переді мною.

- Ту-Туарл!?

- Будь ласка, пане Содзі, можете сердитися на мене, як ви забажаєте.

Перебираючи руками тишко-нишком, вона торкнулася ними моїх ніг. Підозріла посмішка… Її пальці потрохи піднімалися все вище, вона ніби намагалася утримувати мене в напруженому стані…

- Що це ти робиш!!??

По ній в ту ж мить поцілив кулак Айки та відкинув її геть від мене. Вона застрягла в стіні головою.

- Пфф… хахах, – споглядаючи за ними, я не зміг стриматися, щоб не засміятися.

Усе не має значення, якщо я лише хвилююся та нічого не роблю. Потрібно довіряти Туарл і довіряти моїй Елемері. Я буду боротися, докладаючи всіх зусиль. Врешті-решт, моє битва лише починається, тож…

- Па-пане… Содзі… це мій кінець…

І які сміливі слова я чую від дівчини, що весь час намагається померти…