Глава 1


Обсуждение:

Авторизируйтесь, чтобы писать комментарии
calm_one
31.08.2018 11:33
>>26323
Угу, скоро будут переводы с укра, на русский. Но спасибо, гугл переводчик переводит укр лучше, нежели англ.
Ранобэ-манга - еще одна причина продвинуть школьно-институтские навыки англа.
tunereve
03.08.2018 14:55
Voytsik, перекладай і далі, давно чекав на цю новелу
Пироман
11.03.2018 23:56
Угу, скоро будут переводы с укра, на русский. Но спасибо, гугл переводчик переводит укр лучше, нежели англ.
Ответы: >>26325
salapus
11.03.2018 20:34
Это все мой эгоизм)
Тоже ведь.очется почитать, а украинский понимать все же трудновато :D
kirakishou
11.03.2018 18:47
>>82264
А почему только на украинском?(надеюсь, меня простят за мою неполиткорректность, я думаю, украинцы неплохо и на русском поймут)

Потому что переводчику проще переводить на украинский, так как он для него родной?
Понимать язык и читать на нем это одно, а вот общаться – совсем другое. А переводить на него еще сложнее. Нужно подбирать в голове синонимы, конструкции и т.д.
voytsik
11.03.2018 18:46
>>82264
А почему только на украинском?(надеюсь, меня простят за мою неполиткорректность, я думаю, украинцы неплохо и на русском поймут)

Мне так проще и меньше ошибок
voytsik
11.03.2018 16:41
>>26318
Спасибо за перевод, а на русском языке будет?

Переводжу только на украинский.
rune2501
11.03.2018 15:45
Спасибо за перевод, а на русском языке будет?
Ответы: >>26319
kuzy2x
11.03.2018 14:32
Я вже навіть не вірив що за тайтл хтось візьмется. Voytsik, велике спасибі, буде що почитати і над чим посміятись.
jeka4tu
11.03.2018 14:31
WTF?!? O_O
bucherino
11.03.2018 14:30
>>26314
Це вже спам. :)
А мені подобається :D
calm_one
11.03.2018 14:00
Це вже спам. :)
Ответы: >>26315

Глава 1

І ось пройшов мій перший день життя у старшій школі. День, від якого слід отримати гарні та чудові спогади.

У мене, Міцуки Содзі, разом з подругою дитинства Айкою Цубе, зараз був пізній обід у кафе Adolescenza. Для нас те, що ми обідаємо в кафе, може здатися дещо вишуканою справою. Але з погляду на те, що я тут живу – це звичайна їжа для мене. Головним аргументом в користь цього є наша особлива домашня суміш кави. У неї є чимало шанувальників, але вона є дечим, що моя мама робить лише як додаткову страву. Також у нашого магазину є тенденція, що його закривають щоразу, як мама цього захоче.

Вивіска на дверях показувала «Зачинено». А отже це означало, що в кафе були лише ми двоє.

Виразний пряний запах, що витає у повітрі, це ніщо в порівнянні з тягарем печалі на моєму серці.

- Чому ж я опустився до чогось такого...

- Не існує такої речі, як клуба Хвостиків, – сказала моя подруга дитинства, здивовано на мене дивлячись. Запах від багатьох спецій кружляв довкола неї.

- Я втягнув себе в проблемну ситуацію... то й записав «оте» без роздумів. Я не це мав на увазі!

- Якщо ти запитаєш у мене чи у будь-кого іншого, хто ще може ненароком записати подібне до твого, то в мене є погані новини для тебе. У тебе одні хвостики в голові!

- Замовкни! Скільки ще ти плануєш насміхатися через це!?

- Ага, ага, та-даа...

Вона взяла до рук свої два хвостики, котрі були достатньо довгі, щоб досягати її стегон, й покрутила ними переді мною.

- ... .

Вона може й докладала усіх своїх зусиль, щоб змусити мене розсердитися, але для мене це відчувалося як бадьоре привітання.

Як і завжди, на ці прекрасні хвостики приємно дивитися.

Довгі хвостики, що обхоплювали її голову – вони можуть бути дуже примітивними, але їхня проста непорочність показує усю витончену зарозумілість цього волосся, яке щодня носять у хвостиках вже роками. Картини великого художника можуть привабити людей, навіть якщо для них вони не використовували яскравих фарб, чи дивної тематики. Ось як я думаю.

- І все ж, вчителеві не потрібно було казати оце вголос...

- Ну, а чого ще ти очікував, коли писав щось таке чудернацьке?

- Ну вибачай!

Незалежно від того, як довго ми продовжуватимемо цю безглузду суперечку, та це не перемінить такого: попереду мене лежить понад тисяча днів життя в якості старшокласника, і в перший же день я допустив якнайбільшу помилку.

Приватна школа, до якої я вступив, Академія Йоугетсу, може провчити тебе з початкової школи прямо до університету. Супер екскаваторна школа[✱]Екскаваторна школа – школа, що пропонує навчання від молодших чи середніх класів до університету. Називаються так тому, що учні переходять у наступний клас без вступних екзаменів.. Я не планував почуватись інакше просто тому, що перейшов до старшої школи.

Ось про що я думав, але... розмір шкільної будівлі, спортзалу, все було набагато більшим, ніж у середній школі, тож я перебував у стані щирого захоплення.

І основним моментом по закінченню церемонії стала профорієнтація від лідерів клубів. Різноманітні спортивні та культурні клуби по черзі закликали до себе нових студентів. Пристрасть, яку вони показували, сильно мене вразила.

Але...

Коли закриваю очі, то бачу образ дівчини, яка вийшла на сцену після цього. Якщо точніше, то її зачіску. Хвостики.

Шіндоу Еріна.

Може вона й була такою високою, як учениця молодших класів, але її вітальня промова вступникам в ролі президента студради могла б позмагатися з найвизначнішими ораторами в історії людства. Її звернення торкнулося серця кожного, хто його чув.

- Немає жодних обмежень на те, що ви можете тут зробити. І я, разом із підрозділом старшої школи Академії Йоугетсу, поведу ваше геніальне майбутнє по шляху до його повного розквіту. Я вам це обіцяю!

Може вона й була зростом як школяр, але в тоні її розмови не містилося й натяку на поблажливість. Велична манера, в якій вона стояла, приворожувала до себе погляди всіх.

(Вона прекрасна...)

Я витріщився на неї, навіть забувши моргати.

Можливо вона й не висока для старшої школи, але я вперше почув жінку, що користується мовою «молодої леді», та вона ще й змусила звучати це так природно, що я аж диву давався.

Та найголовніше – це її хвостики. Звичайно ж волосся не має звання перу[✱]Пер – шляхтич, дворянин у Великій Британії. Поділяється на 5 ступенів: герцог, маркіз, граф, віконт й барон.. Та якби це сталося, тоді ці прекрасні хвостики мали б високий і шляхетний титул. Спосіб, з яким кінчики її волосся закручувалися, також показував її досконале виховання.

Коли вона вкладала у свої слова тепло й жестикулювала все більш збуджено, її два хвостики танцювали в повітрі у відповідь на її порухи, так ніби вона була принцесою під розкішною люстрою, а хвостики були її партнером на танцмайданчику.

Я не міг змусити своє серце заспокоїтися.

Здавалося, що всі довкола мене дивилися на неї, як на кошеня, що піднялося на сцену, та ймовірно це лише моя уява.

У президента студради такі дивовижні хвостики. Я можу лише уявляти, як підуть наступні три роки мого життя.

На зворотному шляху до класу я не звертав увагу на своїх базікаючих однокласників. Усі вони – це лише свічечки, якщо порівнювати із сліпучим сяйвом, що досі палало в моєму серці. Затяжні згадки про профорієнтацію були не більше, ніж марною втратою часу.

Усе, що я міг бачити, це та чудова сцена. Моє голова була забита хвостиками. Та також у ній набігли хмари від самопредставлень, що почалися, коли ми повернулися до класу.

І я навіть не помітив, як вони роздали клубні анкети.

- Гаразд, будь ла-аска, передайте свої листки на перед, починаючи з задніх рядів.

- Ой!

Повільні протяжні рухи в класі повернули мене на землю. Дівчина, ім’я якої я не знав(ну звичайно ж, тому що я не слухав її представлення) передала мені декілька листків. У паніці я нашкрябав щось на папері переді мною.

- Хм, хммм... Що? Хтось забув написати своє ім’я на своєму бланку.

- Ой... Пробачте. Мабуть, це я. Просто поспішав.

Вчитель підняла очі з листків, які продивлялася, і з сумнівом нахилила голову, тому я сказав своє ім’я.

- А, Міцука-кун, чи не так? Клуб хвостиків...? Тут в нас є клуб хвостиків? О... То ти маєш на увазі, що ти хочеш його тут створити.

- Що!? Ні, я насправді не це хотів зробити, клянусь! Я був...

В той момент я ще більше нервував і перейшов межі.

- Зрозуміло... Клуб хвостиків...? Тобі певно справді подобаються хвостики, Міцука.

- Ну так, звичайно. Надто очевидно, – мій умовний рефлекс.

І я ще сподівався, що тут зможу почати все з чистого листка, у цьому повному нових облич місці.

Це була мить, що вирішила моє становище на наступні три роки старшої школи.

- Гаразд, це все на сьогодні. Здається, останнім часом у цьому районі з’явилися деякі маніяки, тому будьте обережними!

- Чому ви кажете це зараз!? Ну ж би, учителю, будь ласка, зачекайте! Я серйозно! Я дійсно, цілком серйозно обожнюю хвостики!!! Стійте, я не це хотів... та блін!

І так блискуче закінчився мій перший день у старшій школі, і я нашкодив собі в найнікчемніший спосіб, який лише можна уявити.

****

- Ааааааааааааааа...

Просто згадка про це вбиває мене.

Коли я бачу бланк, я пишу в ньому «хвостики». Такий досить смішний підсвідомий рефлекс. Це вже частина моєї фізіологічної будови… Ні, це може бути ближче до інстинктів.

- Ммм... Секундочку.

Проігнорувавши мене й повну чашку кави, якої навіть не торкалася губами, Айка спокійно наклала руки на другу тарілку з карі, мою.

Ох, а у мене немає апетиту, тому все добре, та все ж це моє.

- Писати таку фігню – не так вже й погано, але це було найпоганішим вчинком, який ти міг зробити. І навіщо потрібно було так сильно втрачати самоконтроль?

- Якщо ти знала, що я нервував, тоді ти повинна була прийти та підтримати мене! Чи ж ми не друзі!!!

- Друзі... та-ак.

Було щось похмуре на обличчі Айки. Через що ти сердишся? Ти щойно вкрала мій обід.

- Тобі потрібно використовувати анкети та опитування, щоб справити гарне перше враження. Зрештою, це просто перевірка на цікавість. Так, хоч і кажуть, щоб писали клуби в яких ти зацікавлений, чи клуби в які хочеш вступити, та все це лише формальність. І який би новий учень заявив так несподівано про себе?

- Ох... Ти маєш на увазі...

- Ти знаєш, що це означає, чи не так? Написавши це, ти ніби кажеш всім, що навіть після того, як бачив презентації всіх їхніх клубів, навіть після всіх їхніх зусиль по набору новачків, ти досі хочеш створити свій власний клуб. Ти це розумієш, я права?

- І потім я... написав щось дивне, як «Клуб хвостиків»?

- Саме так.

- Ми можемо озирнутися і спокійно проаналізувати це зараз, та ти ж знаєш, що тоді мій розум на сто відсотків був порожнім!!!

- Ну, я могла б принаймні вип’ятити свої груди й сказати: «Багато людей навіть не знають слова для цієї зачіски, тому давайте не будемо говорити про це так раптово.»

- Та це б зовсім не допомогло, і що саме ти збираєшся вип’ячувати, там же нічого немає хммм...

Мій невеликий опір обірвали посередині. У Айки був комплекс щодо її скромних(неіснуючих) грудей, котрі є тим, над чим я люблю посміятися. Але, як можна побачити, якщо це зробити, то вона вдарить вас кулаком в обличчя одною рукою, поки іншою буде їсти зі своєї(на цей момент з моєї) тарілки.

Нічого не поробиш, добре хоя інша її частина – ідеальна.

Особливо хвостики, і ще раз хвостики.

- Тьху. Якби я був кращим в імпровізації.

Мабуть я не перебільшу, якщо скажу: це сталося непрямо по вині президента студради, що моє майбутнє зруйновано і це повна протилежність до того, що вона казала у своїй промові. Хоча, як каже Айка, то, простіше кажучи, я сам накликав на себе цей результат, бо був таким невдахою.

Зітхнувши, я обхопив руками свою голову.

- Окрім того, цю одержимість рано чи пізно розкрили б все одно. Подивись на це зі світлої сторони. Принаймні тобі більше не потрібно за це хвилюватися.

- Ти кажеш, що я зараз знаходжуся на роздоріжжі свого життя? Тоді не продовжуй їсти дві порції карі, ніби в цьому нема нічого поганого! І я вражений, що ти можеш їсти карі поки випиваєш ту каву!

Якщо подумати про когось на зразок її, хто міг би покінчити з двома великими порціями карі ніби це ніщо, то він повинен мати більші груди. Чи це через її волосся? Її тілу потрібні всі ці поживні речовини, щоб витримувати його...?

Я раптово відчув дивний холодок і оглянув магазин.

- ...?

Сиділа самотня жінка покупець. Її місцеперебування було прямо під прямим кутом до наших місць. Це моя уява, чи її очі зиркають у наш бік?

«Дивно. Я думав, що мама вже зачинила магазин.»

Але коли я дивлюся на чашку на її столі, здається, що вона сидить там від самого початку. Ми просто не помітили. Напевно, мама не дуже гарно роздивилася магазин, перш ніж вона рвонулася звідси.

Чудово. А я думав, що навколо не буде нікого. Чому мені було потрібно так молоти язиком? Мене не дивує, що вона дивиться.

- Ей Содзі... ти робиш це знову.

- Ах!

Прийшовши в норму, я зрозумів, що тримав два хвостики Айки. Вона стомлено зітхнула, і я поспішно випустив їх з рук. Половина цього – це твоя вина, бо залишила їх на столі та дозволила їм потрапити до моєї хватки так просто – але це надто егоїстичні слова, щоб сказати. А тому, що вони такі ж довгі, як Айка, то якщо не покласти їх на стілець чи стіл, то вони торкнуться землі у момент, коли вона сяде.

- Пробач. Я справді нічого не можу з цим поробити. Це вже з тої пори, коли ми були дітьми. Торкатися твоїх хвостиків це просто... заспокоює мене.

Я вже знав, що Айка холодно відповість. Вона знову зітхнула.

- Досить жартів. Дякуючи тобі, я починаю почувати себе засоромлено.

- І це моя вина?

- Що ти будеш робити, якщо хтось неправильно це зрозуміє? Вони будуть дивитися на мої хвостики, і... які ми дружні... і зв’язати все докупи...

Нарешті домучивши свою каву, Айка продовжувала дивитися між мною і столом, весь час соромно стискуючи свої вказівні пальці.

- В чому справа? Тільки не кажи мені, що ти хочеш змінити свою зачіску?

- Н-нізащо! Чому я повинна змінювати свою зачіску просто тому, що хтось сказав щось про неї? Я люблю своє волосся, дуже тобі дякую!

Точно. Побачивши її непохитну рішучість, я загордився, що став її другом дитинства. Не зважаючи на своє відношення, Айка – це єдина людина, яка розуміє мою любов до хвостиків. І як вона казала, ми часто отримували задоволення від того, що завжди були разом. Але нікого з нас не хвилювало, що інші можуть про це сказати.

Вона – мій друг з дитинства. Моя найкраща подруга.

Всі мають одного чи двох друзів, з якими підтримують контакт все життя. Це хтось, кому вони можуть відкрити своє серце. А для мене, за чистим збігом, цим кимось трапилося бути цій дівчині. Частково через те, що ми були сусідами, але здавалося, що наші сім’ї перебувають у гарних стосунках вже досить довго. Ось чому це так, ніби ми були братом і сестрою. Ніби ми були з одної сім’ї.

Якщо згадати початкову школу, я ніколи не міг перемогти її в бійці. Тільки пізніше я дізнався, що її дідусь навчав її бойовим мистецтвам. Стримавши свою поранену гордість, я зрештою почав навчатися з нею в додзьо[✱]Додзьо – місце, де проходять тренування, змагання у японських бойових мистецтвах.. Я вважаю, що саме тоді все почалося. Відтоді ми завжди проводили час разом.

Чомусь ми завжди опинялися в одному класі. І це незалежно від того, як класи перемішувалися, чи скільки людей переходило, ми завжди бачили одне одного в одному ж класі, і так щороку. Чесно кажучи, це починає ставати справді дивним. Айка завжди була популярна. Вона щира, чесна, сильна та завжди наповнена життям, маю на увазі, чому б їй не бути такою?

І ось тут я ставлю все в незручне становище у перший же день навчання. Сподіваюсь, я не причиню їй надто багато проблем.

****

- ...!?

Я відчув, як по моїй спині пробіг ще один холодок.

- Що? В чому справа?

- Нічого... – продовжив я голосом, тихішим за звичайний. Айка здається помітила це так само. Той покупець досі був там.

- Як... Чому я не відчула її присутність...!?

Хоча Айка й говорила пошепки, те, що вона казала, було ще більше грандіозним, ніж зазвичай. Ти, як правило, відчуваєш присутність інших людей, поки проживаєш свій день...?

Та жінка й досі сиділа там. І тихо спостерігала за нами.

Її очі зустрілися із моїми. Вона поспішно розвернулася, повернувши обличчя до стіни позаду себе.

- Якого...?

Так і має бути? Це дивно, та я також відчував себе незручно, ніби той якийсь покупець створював шум у кімнаті. Гадаю, мені краще стримуватися. Коли я почав розслаблятися, в Айки цього й близько не було. Я міг сказати, що вона була дуже настороженою.

У хвостиків є свої власні вирази. Гнів, смуток, радість, підозра і тривога – це лише деякі з емоцій, які вони можуть показати. Я кажу, що хвостики – це ніби другий рот.

- ... .

Айка тихо подала мені сигнал з боку стола. Та жінка зараз тримала газету, ніби щоб приховати себе від нас. Вона пробила у ній дірку, і дивилася на нас через неї. Ти що, знущаєшся з мене?

Це вже не смішно. Вона що, знімається у якійсь комедії?

Я вже став параноїком, та у цьому кафе може бути прихована камера. Будь ласка, не дайте мені стати Хлопцем А[✱]Хлопець А – британська драма про хлопця, що вийшов з тюрми в якій провів 14 років. Намагається повернутися до нормального життя і зрозуміти чи дійсно він скоїв той злочин. у кредитах.

- ...Давай не будемо пересікатися з нею очима.

- Погоджуюсь.

Айка також вирішила, що це буде найкращою поведінкою за цієї ситуації. Наш удаваний підозрілий згорнув газету, поклав на стіл і встав. У цю мить я сподівався, що вона піде. Та замість того, щоб піти прямо до виходу, вона прямувала у наш бік. Зупинившись біля нас, в кого були шоковані вирази обличчя, вона подивилася прямо на мене із посмішкою на обличчі.

- Не заперечуєш, якщо я присяду біля тебе?

- Ані руш! – розгнівано викрикнула Айка зі швидкістю світла.

- Так?

Айка встала, хмурячись на мене. Я мимовільно здригнувся. Відкинувши голову назад, жінка почала сміятися.

- Хто ти!?

- Не переч мені.

- А я буду!

- У мене є деякі справи з цим джентльменом.

- Зі мною!?

Схожим чином, як екскурсовод повідомляє інформацію, вона вказала у моєму напрямку своєю відкритою долонею.

- Що саме думаєш, ти зараз робиш!? Стоїш там з таким спокійним виразом обличчя і в цьому розкішному одягу. Та я запхаю оцю соломинку в твоє декольте!

- Все, досить Айка, заспокойся. Будь ласка, – говорив я, намагаючись зняти напруження із ситуації.

Я був вражений, наскільки красивою вона була. Можливо вона була трохи дивакуватою, але придивившись ближче, вона дійсно була неймовірно гарною жінкою – молода леді, ну виглядала саме так.

Її японська була неперевершеною, та без сумнівів вона – іноземець. В неї було біле волосся... ні, стійте. Це різновид срібного волосся. Ніби воно було пофарбоване, але й досі здавалося натуральним. Це робило його ще більше неприродним. Срібне волосся, як у неї, просто не існує в природі. І все ж, воно й досі прекрасне. Здавалось, що волосся аж блищало у цьому тьмяно освітленому кафе.

Поряд із предовгими віями, в неї були такі сині очі, що нагадували сапфіри. Прослідкувавши за моїм поглядом на її ніс, вона яскраво усміхнулася своїми ніжно-рожевими губами. Ніби прямо з фільму, вона була таємничою феєю. Схоже, усе її тіло оточене слабким сяйвом, ніби як мерехтливе світло у світлячка.

І найголовніше, трохи нижче, ніж можна побачити коли дивишся на її обличчя, вашої уваги вимагав величезний об’єм її грудей. Яка кричуща фея…

Вона виглядала на такий же вік, як і Айка, але різниця між ними мало не пригнічувала. Тонка одежа, що підкреслює її декольте, зіштовхнулася з її різко окресленими рисами обличчя. Поверх на ній була біла жіноча сукня. Її можна навіть назвати піджаком. Цей дизайн був досить модним.

Її спідниця, яку, напевно не вагаючись, можна назвати міні-спідницею... підкреслювала лінію, яка змушувала дивуватися, чому не видно її трусики. Тим не менш, при одному погляду на її довгі та стрункі ноги, будь-які сумніви щодо її здатності контролювати одяг розчинялися. Звісно ж, цього не побачиш у більшості людей.

Такий сором.

Хвостики неодмінно б підійшли до її сяйливого срібного волосся. І ось знову... Я ледве познайомився з цією дівчиною, а вже моя голова заповнена думками про хвостики. Для хлопця, що проходить період статевого дозрівання, роздягати таку симпатичну дівчину у думках було б природнішим інстинктом, відпрацьованим за тисячоліття.

Роздягнута? З хвостиками? Хммм... Гадаю це ж все одно рахується?

- Ой.

Айка штрикнула мої скроні своєю соломинкою.

- Ну і чому ж ти це робиш, – запитав я спокійним голосом.

Айка ж просто відвернулася: «Пфф!»

Спостерігаючи, як ми цапаємось, дівчина виглядала так, ніби посміхалася, і водночас вона засміялася. Замість невинного сміху, я відчув приступ різкого болю від її злого сміху. Мабуть, я помиляюсь. Здається ж, що вона дуже ніжна особа.

- Ну і, є щось, у чому ми можемо тобі допомогти?

Я підсвідомо втиснувся у спинку свого стула.

Дівчина поклала руку на лавку і ближче до мене схилилася.

- Так. У мене дуже важливі справи з тобою.

- ...Важливі справи?

Прикинутися, що я не почув – це явно не спрацює. А повторюючи це, вона лише хоче зі мною поговорити... це що, мовна проблема? А по той бік столу сиділа нахмурена Айка.

- Мене звати Туарл.

- Зрозуміло... Міс.. Туарл...

Без сумнівів, вона не з цієї країни. Та не зважаючи на це, її японська досконала.

- Тобі напевно подобаються хвостики.

- Я ЇХ ОБОЖНЮЮ!

Упс... я щось відчув всередині. І ляпнув це одразу. Казати таке комусь, коли лише щойно зустрів – я й справді нічому не навчився від того, що сталося сьогодні раніше?

- Ти б не заперечував, але тільки не питай чому, одягни цей браслет для мене?

- І якого дідька це має до чого-небудь відношення!?

Дівчина, відома як Туарл, раптово витягла з кишені свого піджака браслет і протягнула мені. Це був дуже гарний блискучий браслет. Скориставшись моєю мішаниною, вона м’яко взяла браслет і лагідно розправила мої пальці.

- А-агов, зараз.

З пустотливою посмішкою вона схопила мене за руку. І у цей момент я відчув дивні відчуття поколювання, що пройшли через моє тіло.

- Будь ласка, одягни його зараз.

- Він йому не потрібний!

Опираючись на стіл, Айка грубо схопила браслет і почала виривати його в Туарл.

- Що з тобою? Та ти просто накинулася і почала пхати дивні речі до нього, як грубо!

- Це не є щось підозріле.

- А саме зараз, вже якось пізно, щоб побачити щось окрім підозрілого!

Як і завжди, вона не стримується навіть із людьми, яких ми щойно зустріли.

...Ну, і я погоджуюся, що це до деякої міри підозріло.

- Умм, ну... Хм... Ах!

Туарл різко обхопила мене руками й сказала:

- Содзі, це я. Я.

- ...Що?

Мене бентежить її несподівано дружній голос.

- Ти пам’ятаєш мене. Подивись, це ж я. Туарл. Ну розумієш, прямо зараз у мене є невеличкі проблемки, тому чи не міг би ти, будь ласка, одягнути браслет?

Думаю я здогадуюся, але спосіб з яким вона бездумно нахилилася вперед, виставляючи на показ мені своє декольте, здавалося, що вона благає, щоб я поглянув на її пишні груди.

- Ох, нууу...

- І який же ідіот буде використовувати шахрайство «ore-ore»[✱]Ore-ore – вид шахрайства(дослівно перекладається «Це я! Це я!») за якого шахрай дзвонить старим людям і представляється жертвою, він каже так, щоб його співрозмовець сказав «його» ім’я, а тоді він це підтверджує: «Так, я (ім’я).» Далі він може використовувати це у різних цілях, особливо часто це спрацьовує, якщо людина має віддалених родичів. перед обличчям когось!

- Ааайй!

Поки я вагався, повз мене промчався вихор. Це Айка вліпила ляпаса по щоці Туарл, який був нанесений зі страшенною силою та підсилений защібкою на її зап’ясті.

- Ти ненорма-альна!? Серйозно, не бий людей, яких лише зустріла! Та й це був такий дзвінкий звук!

Мій окрик був дуже близьким до крику. Та й не дивно. Це був не просто ляпас, а невеликий трюк, спрямований на скули – одна з тих технік джитсу школи Мізукаге, якого її навчив дідусь. Відкинути усі бойові прийоми, мається на увазі, що причиняють такий гострий та сильний біль, який можливий, і її ціллю було не сильно рухатися корпусом. Близько до техніки тортур.

І її блискуче та досконало виконала звичайна учениця старшої школи. Тож не дивно, що той старий чоловік хотів зробити її своєю спадкоємицею, поки не помер.

- Содзі, я переконана, що ця жінка – аферист! Прямо як ті люди на залізничній станції, що кажуть: «Я розповім тобі твою долю, заходь до цього провулку.» Але тоді у них є зграя панків із шипами на плечах чи чимось подібним, що чекають на тебе!

- Не знаю про першу частину, але це точно не друга!

Якщо і є тут злодій, то вона попереду мене. Туарл нахилилася, притиснувши руку до потерпілої щоки. Я відчув тривогу і поглянув на неї.

- З тобою все добре? Ця дівчина, іноді вона не знає, коли треба стримуватися.

А вона така гарна, ще й іноземець. Було б дуже неприємно, якщо цей випадок переросте у міжнародний скандал.

- Що? ...Я стримуюся, це їй не варто було...

Айка почала виглядати зніяковіло, хоча й приблизно на рівні малої дитини з подряпиною на коліні, яку ви намагаєтеся виправити розтираючи по ній плювок. Якби ти стримувалася, тоді б не було такого звуку.

- Ой, т-так... Зі мною... все добре...

- Ти дійсно в порядку...!?

Через те, що ти прикладаєш руку до щоки й тремтиш, це каже мені, що не все добре! Я почав протягувати до неї руку, і...

- !!! – Айка відчайдушно схопила її.

- Ой.

...Туарл тримала браслет у моєму сліпому місці й намагалася одягти його на мою руку.

- Так ти просто підігрувала!

- Чому ти так намагаєшся? Для чого ти хочеш, щоб я одягнув цей браслет на руку...!?

Зрештою мені стало трохи незручно, і я відступив на крок назад. А моє серці почувало себе, ніби я відійшов на добру сотню метрів.

- Але ж я не прошу у тебе грошей! ...Просто одягни його! Все, що я хочу зробити – це одягти його. Будь ласка, одягни його, якщо ти так не зробиш, то не знаю, що мені потім робити! Якщо ти хочеш, щоб я щось зробила, то я зроблю це для тебе.

Я майже впевнений, що вона говорить про браслет, але це можна і почути як щось інше, ні, зупинись, будь ласка.

- Ти не повинен Содзі. Якщо ти його одягнеш, то скажуть, що ти більше не можеш це відмінити чи щось таке, і заберуть у тебе величезну суму грошей! Ті панки увірвуться через вхід до магазину на броньовиках!!!

У Айки є сильне відчуття небезпеки, але здається, що її інформація трохи не клеїться докупи. Туарл склала свої руки разом, ніби молилася і подивилася прямо мені в очі.

- Будь ла-а-аска. Я зроблю будь-що, що захочеш, якщо ти одягнеш браслет...

- Що?

Мій розум кричав «ні», але моє серце завмерло. Мої очі рухалися до туарлиного волосся.

- Будь-що... так же?

- Так... Я зроблю все, що ти в мене попросиш. Все буде добре за будь-яких особливих зацікавлень, що можуть у тебе бути! Особливо з дивними речами... ха... ха...

Чомусь Туарл почала важко дихати, а її обличчя почервоніло.

- Не кажи такого!

Це погано. І це ви називаєте різницею культур? Відмінності серед людей, які важко урегулювати? Хоча й ми говоримо однією мовою, але не думаю, що ми коли-небудь будемо на одній хвилі.

- Не знаю, про що ти думаєш, але просити у нього чогось такого – це марна справа. Єдиною річчю, про яку він думає, це хвостики. Тож навряд ми колись опинимося на одній хвилі.

- С-справді!? Але, він же хлопець, чи ні!?

Я не здивований тим, що Айка розповіла мій спосіб мислення, але Туарл здавалася більше ніж трохи шокованою. Якщо я і скажу тобі щось робити... Так. Звичайно. Хвостики. Туарл підняла свої руки, та наполовину посміхалася.

- Ти певно зі мною жартуєш... Саме так! Думай про це, як про передоплату. Я дозволю тобі потискати їх, прямо тут... поспішай... вони надзвичайно м’які!

Здавалося, її м’які дрижачі груди спричинили вибух у моїй уяві. Я не знав, куди дивитися. Поклавши руки на них, Туарл довірила усю себе мені.

- Забирайся звідси, збочена! Якщо ти наблизишся, то в цілях самооборони я переламаю твій хребет!

Чому ти навіть пояснюєш їй, що робитимеш це для самозахисту?

- Заспокойся Айка! ...Я зрозумів, зрозумів!

Потрібно припинити цей розгардіяш, поки Айка не перейшла межу.

- Я візьму. Вона ж сказала, що це безкоштовно, чи не так? Це майже нагадує на підбирання серветок з тротуару. Якщо це все, що потрібно, щоб зробити її щасливою... і це безкоштовно, я ж правий?

- Звичайно!

Її несподівана усмішка, ніби квітуча квітка, захопила мене зненацька. Якби лише вона грала трохи природно...

- Ні! Не треба! Вона ж просто намагається тебе обдурити! Це нагадує ті пакети для курортного лікування, де кажуть, що солі для ванни безкоштовні, але все ж виявляється, що вони дійсно дорогі! Зараз вона як один з тих продавців, що ходять від дверей до дверей!!!

- Про що ти говориш весь цей час?

- Якщо ти не одягнеш його, то світу буде гаплик! Крім того, це протизаконно приманювати людей, даючи солі для ванн безкоштовно!

- Це саме те, що я кажу, ти – торговець «безкоштовної» солі!

Насправді, що це за розмова? І що з усіма цими солями для ванн?

- Щоб там не було, якщо ти його не одягнеш, то зникнуть усі хвостики у світі!

- ЩОООО!!!

Раптовий вигук Туарл був схожим на удар по моєму животу. Я підійшов до неї.

- Що, дідько забирай, ти щойно сказала!?

- От.

І в цю мить, Туарл схопила мою руку, і просунула її в браслет.

- Що ти...

Зазвичай, мене не можна застати так зненацька. Але нелюдська думка, що всі хвостики у світі зникнуть, у поєднанні з цією парою всеосяжних, обхоплюваних та розміру як у богині Геї грудей, що зараз притискалися до мене, різала моє серце, і розум залишив мене неспроможним уникнути цього.

- Слава Богу. Таким чином, ми будемо готові, коли вони нарешті з’являться.

Подивившись на годинник, Туарл зітхнула з полегшенням перш ніж повернути свої заплакані очі до мене. Боже мій! Не думаю, що вона помітила, але коли вона так близько... і кожен сантиметр, коли вона своїми рухами змушує груди трястися, вона притискує їх м’яку, хвилясту масу до мого тіла... це погано.

Будь сильним Міцука Содзі! Ти не повинен бути переможений чимось таким!

Вона ж іноземець, так? Цей рівень близькості, мабуть цілком нормальний для неї. Не уявляй щось непристойне! Ти знищиш шанований образ японських чоловіків, якщо покажеш це на своєму обличчі!

- Заберись! Викинь це!

Поки я перебував у роздумах, Айка схопила мене за шию, і насильно відтягнула від обіймів Туарл.

- Стопе!

Мені здалося, ніби я полетів. У це можна повірити? Вона просто підняла мене однією рукою!

Раптовий рух запустив у повітря всі чашки, тарілки та столові прибори, що були біля мене.

- Мерщій... що-о!?

Айка тягнула за браслет обома руками, навіть її обличчя перекривилося від напруження. Гадаю, він засів краще, ніж я думав.

- Грр! Я не можу... його зняти!

- Ой! Ау, ау, ау, ай! Що це в біса за річ? Це нагадує весільне кільце, що застрягло на суглобі пальця!

На відміну від Туарл, в Айки не було «подушок», тож як вона притискалася до мене – це дуже незручно, якщо казати по мінімуму.

- Весільне кільце!? Ааайй!

- Та йооо!!! Зупинись! Зараз руку відірвеш!

Не зрозуміло чому, але Айка почала тягнути ще сильніше, ніж раніше. Моя рука смикалася, ніби була свічкою на вітрі.

- Це... дивно... Чому він... так міцно сидить...!? Поглянь! Навіть немає... проміжку у... цій річчі!

Вона права. Він зроблений з металу, і зрозуміло що негнучкий. А як же Туарл змогла натягнути його на руку!?

Цікаво, як можна розкрутити цю штуку, я чув, що казала моя подруга. Стоп! Люди так не поступають! Я майже захотів розплакатися від поганих передчуттів та відчаю, що наповнювали мій розум. Дивно просити у Туарл зняти його після того, як сам і дозволив одягнути його на мене, але вже немає жодного вибору.

- Ем, перепрошую, чи не могла б ти...

Одна мить... І нас окутав поліхроматичний потік світла, що спалював сітківку. Ніби ми танули у повітрі, наші тіла почали зникати разом зі світлом. І тоді... ми зникли.

****

- Мені дуже шкода через усе це, але я подумала, що це буде швидше, ніж пояснення, – почув я слова Туарл.

- Що? ЩО!?

Так само, як вибух світла затуманив моє поле зору, мої очі привітало зовсім інше видовище.

Сажа. Різкий, пекучий запах диму наповнював повітря навколо нас. Я в паніці озирнувся. Сонячне світло. Вітер. Тротуар. Асфальт. Це відчуття не було схоже на щось, що я переживав раніше. Моє тіло докладало всіх зусиль, щоб в’їхати в ситуацію.

- Чому ми.. назовні?

Ми ж не спимо, чи ні? Як ми опинилися на вулиці та навіть цього не помітили?

- Дай мені відповідь! Чому ми тут!?

Навколишня обстановка була знайомою, але потрібно було достатньо багато часу, щоб її впізнати. Та не може бути. Як можна було сюди нам потрапити?

Maxim Horizon – найбільший конференц-центр у місті. Гігантська будівля, що з’єднує два блоки, з таким великим просто неба виставковим місцем. Тут часто проводили різні події, живі концерти тощо.

І якось ми опинилися на відкритій центральній стоянці. Приблизно 20 хвилин від того місця, де ми були нещодавно. Машиною.

- Раніше, ніж я очікувала... у мене були наміри, щоб у вас було трохи більше підготовчого часу, та гадаю, його потрібно прискорити.

В порівнянні з нами Туарл була повністю спокійна.

- Мені справді потрібно було зробити це раніше...

Вона тримала невелику паличку, приблизний розмір як ручка, і говорила дуже притихлим голосом. Якщо я не помиляюся, ця ручноподібна річ це те, що випустило отой дивний світловий вибух.

- Щ-що ти з нами зробила!?

- Я не планувала брати тебе з нами Айка-сан, але на жаль, ти не покинула радіус дії ефекту. Пробач через це.

На мить я подумав, що це знову закінчиться отримавши (дуже односторонній) аргумент, але гучний звук обірвав мій хід думок.

- І що на цей раз!?

І тоді ми нарешті зрозуміли, що викликало увесь цей дим та сажу. Це було практично неймовірно. Машини довкола нас вибухали як попкорн, посилаючи клуби диму та попелу в повітря.

- Цього не може бути...

Недавно я думав, що ми потрапили у якусь комедійну програму. А зараз... це було так, наче ми були перехожими, що потрапили у якийсь голлівудський фільм про піротехніку.

Це просто не здавалося реальним.

- Содзі. Будь ласка, доклади усіх зусиль, щоб не відходити від мене. Вони тебе знайдуть. Я не можу проектувати своє протирозпізнавальне поле надто далеко.

- Протирозпізнавальне... поле...?

Туарл зупинила мене від наближення до одного з палаючих автомобілів.

- Якщо залишатимешся поруч, вони не зможуть побачити тебе. Поглянь на річ он там, – Туарл вказала на щось вдалині. Посередині стоянки було... щось.

І Айка, і я нахилилися, щоб краще придивитися... і обоє закричали.

- ЩООО!!!???

- Не може бути! Що це таке!?

Це було схоже на когось, хто з силою придавив голову комахи на тіло чоловіка. Фігура була повністю одягнута в якийсь броньований екзоскелет. Природно, що я спершу подумав, що він був якимось актором, завдяки тому, де ми були, але... Його вага – де б він не стояв, там пробігали тріщини по асфальту. Зростом понад два метри. Його очі не припиняли рухатися, стріляючи то вліво, то вправо. Зуби виглядали так, ніби можуть розкришити брилу. Його шипи такі ж гострі, як мечі, їх занадто багато, щоб порахувати, і вони простягалися від хребта і до хвоста.

Усе це було таким же реальним, як і могло бути. Кожна клітина, кожен його вдих, був реальним.

Я справді бажав, щоб це був просто перевдягнутий актор. Я дійсно на це сподівався. Але, ця річ... просте видовище цього наповнило мене страхом. Чистим, безжалісним...

- Ч-чудовисько!!!

Уламки... вогонь... дим... І посередині всього цього заворожуюча постать цієї невідомої особи... майже живописно. Майже як сцена із фільму, що стала реальною.

- Виходьте, де б ви не були!

Ніби струсивши жука, ця річ відправила найближчу машину в політ. І разом з тим, я чітко чув, що він каже. Говорить людською мовою. Японською мовою.

Я з Айкою був надто схвильований, щоб сказати хоч щось. Це створіння, не помічаючи нашої присутності, викривило рот і заревіло. Ревучі слова погибелі, які вразили б серця слухачів до відчаю.

- Фухахахахахахахахаах!!! Усі хвостики у цьому жалюгідному світі стануть нашими!!!

- Еммм...!

Від цього хриплого дзвінкого голосу і такої спотвореної фрази, я майже став захлинатися кров’ю. Тут ми були достатньо далеко від нього, але здавалося, що його голос дзвенить прямо у мене під вухом.

- ...Агов Содзі, що ти робиш в тому костюмі для тематичного парку?

- То не я!

Велика кількість чисто-чорних створінь з’явилася навколо монстра. Однакові бездушні дрони зібралися в групу, і були готові до битви. Їхні дивні форми були однаково чорними. Це було неймовірно моторошне видовище.

Бойові дрони плавно віддалялися, швидко розсіюючись у всіх напрямках, і захоплювали випадкових дівчат.

- Хвостики...

Але моє серце не билося швидко через те, що у дівчат були хвостики. Це через накази монстра.

- Що вони тримають... Ей, та це ж дівчата із хвостиками!

- Що вони планують робити?

Ми з Айкою хвилювалися приглушеними голосами. На відміну від нас Туарл мовчки слідкувала за їхніми переміщеннями.

- І все ж, на жаль у цьому світі замало хвостиків! Не одягнутий у щось, окрім сталі та електрики – схоже, ніби вони ніколи не виходили з кам’яного віку!

Він зрозуміло говорив японською, але щось було не так. Щось... а ні, все.

- Ну тоді це просто означає, що нам потрібно знайти хвостики найкращої якості!

Монстр йшов зі скаженим голосом та високо піднятими плечима.

- Не забувайте накази вашого командира, покидьки! У цьому районі були помічені відмінні хвостики, так не залишайте каменя на камені! Там може бути навіть маленька дівчинка, що плаче і тримає свого плюшевого зайчика!

- Моке? Моке...

- Притримай свого язика! Зібрати усі хвостики у світі – це наша основна ціль... але! Хоч я і солдат, але я також чоловік... і тому я так люблю дивитися, як маленькі дівчатка тримають плюшеві іграшки! Знайти мені одну, і тебе очікуватиме нагорода!

Це не моя уява. Ні, він вільно розмовляє японською, але чомусь нічого з того, що він каже, не має сенсу.

- Нам не потрібні дорослі! Притягніть їх швидко сюди! Я не заперечую, якщо ви будете трохи грубими!

Чорні істоти оперативно рухалися, щоб виконувати його накази.

- Моке.

- Що? Тут що немає дівчат із плюшевими іграшками!? Хмм, якщо дівчата не мають плюшевих іграшок, то їх може надати чоловік! Мені все одно, ведіть їх сюди!

...Хоча, чи справді це можна назвати наказами? Він кричить так шалено, що гадаю, якби у нього було щось важке у руці, то він би це кинув.

- Допо-о-оможі-і-іть!

До монстра привели маленьку заплакану дівчинку. Те, як вона виглядала зі своїми хвостиками, що були дивно розпатлані під її очима, її незграбна статура, це змушувало мене думати про дівочу святість, що взяли за людську жертву, це злочин проти природи.

Я спробував підстрибнути, але Айка схопила мою руку і зупинила мене. Мій затуманений мозок почав доганяти, що зараз відбувалося. Принаймні сама ситуація прояснилася у моїй голові.

- Вони беруть лише дівчат із хвостиками, що вони планують робити?

Чудовисько та його війська не кривдили їх. Скоріше, вони давали їм ляльки, щоб заспокоїти. Тому зараз ми можемо залишитися тут і спостерігати, але...

- Послухай, Туарл. Ти взяла нас сюди тому що знала, що це відбувається, чи не так? Що це за монстр...

Посеред мого речення, я не зміг повірити своїм очам. У моєму полі зору з’явилося щось, чого мені ніколи не слід було бачити. Ну, зараз не час для сарказму. Але променисте видовище, яке сьогодні врізалося мені в серце, не було сном чи ілюзією. Я знав це.

- Це... президент...

Жодної помилки. Це була вона, джерело моїх страждань у перший день мого життя у старшій школі, її зловісна зачіска, що причарувала мене як у доброму, так і у поганому сенсі цього слова. Два абсолютно чорних дрони тягнули Шіндоу Еріну, президента студради, в її шкільній формі. Кожен з них за одну її руку.

- Це, та це ж вона! Ей! Чи то не президент?

Схоже, Айка помітила також. У спортзалі біля неї мовчки стояли служниці, але зараз я не міг побачити когось такого. Президент дещо міцно тримала у руках, ніби це було дуже важливим. Важко було зрозуміти, звичайно ж, але річ, що наполовину виглядала із її сумки для покупок, виглядала як іграшка із дитячої серії типу токусацу[✱]Токусацу – у Японії це слово літературно означає «спецефекти». Переважно його використовують стосовно фільмів та драм зі спецефектами, часто із супергероями..

- Відпусти мене! – відчайдушний опір.

Монстр бігав по ній очима, ніби визначав її ціну.

- Хохохо, така мила мала дитина! Не лише це, але вона виглядає як принцеса! Принцеса хвостиків... ні, напевно це майже ідеал! Твої можуть бути головними хвостиками!

- Головними...!? Ні, скажіть мені хто ви! Ви говорите людською мовою, я права? Відпустіть інших дівчат на волю!!!

- Ну. Як можеш побачити, ми можемо знайти спільну мову. Отже, я кажу тобі, що не можу звільнити їх.

- Так ось які ваші наміри!

- Ти невдовзі зрозумієш. Та для початку, поки є можливість...

Монстр передав велику плюшеву іграшку президенту з надмірною доброзичливістю.

- Я хочу, щоб ти потримала це м’яке кошеня. Навіть від твоєї ворожості є певна насолода. М’яке кошеня гарно пасує такій пустотливій молодій дівчині! Обійми його!!!

Чорні фігури підняли у повітря та несли рожевий диван три метри в довжину, у наявність якого було важко повірити, може він частина їхнього запасу. Вони примусили президента, що тепер тримала плюшеву іграшку, сісти на нього.

- Усі ви, закарбуйте це видовище у своїх розумах! Хвостики, плюшева іграшка та відпочиває на дивані! Це золота середина, до якої мене привели довгі роки практики.

- Моккекеке...!!!

Монстр діяв так, ніби йому вдалося перетворити золото у звичайний метал, і до цього всього пронизливі голоси, здавалось, хвалять його за те, що він зробив. Я відчув легке запаморочення.

- ...Ми розуміємо, що вони націлилися на дівчат із хвостиками, та все ж... Скажи мені, Туарл, що я можу зробити? Ти ж привела мене сюди саме тому, що є щось, що можу зробити я, так же?

- Залишу деталі на потім. А прямо зараз ми повинні діяти.

Мої ноги тремтіли, не зважаючи на мій сміливий вчинок, але Туарл проігнорувала це. Вона була така спокійна, що здавалася надійною.

- Содзі... Для початку, будь ласка, зніми одяг, що я ношу. Ні, швидше зірви його, будь ласка. О, так... Пропхни обидві мої руки над головою, і тримай їх там... Як зараз, Содзі, одною рукою. А тоді іншою рукою стягни мій ліфчик...

- З нею це непра-а-а-а-а-авильно!!!

Туарл робила жести під час того, як говорила.

- Айка, занадто голосно!

Я поспішно ляснув рукою по її роті, але...

- О-о, я відчуваю присутність нових хвостиків... Де? Де ви ховаєтеся!?

(І яка присутність повинна бути!)

Я залишив цю відплату у глибинах душі й поглянув на хвостики біля мене. Без сумнівів, їх помітили, але...

- Ааа, я також із хвостиками!

- Деее ти-и-и!!!

Ми знаходилися десь за шістдесят чи сімдесят метрів від центра цієї гігантської просто неба стоянки, але потужний жорсткий голос звучав так, ніби йшов звідкись поруч нас. Хоч ми не знаходилися під якимось прикриттям, він не міг нас побачити. Чи як?

Він дивився прямо на нас, але не здавалося, що він нас помічає.

Я відчув дежавю. На думку спали слова Айки у магазині.

«Як... Чому я не відчуваю її присутність?»

Протирозпізнавальне... поле... як вона казала до цього.

- Ох, охх... Хоча я приймаю серйозний маршрут, до якого я не звикла, і притримуюся до нього... У такій ситуації я дуже бажала... Сценарій, який я розглядала знову і знову... Не можу повірити, що мій план провалився, як тільки почався...

Погляд Туарл на Айку був сумішшю образи та розчарування. Мабуть, щось у неї пішло погано.

- Існує якийсь спосіб, яким ми можемо допомогти цим дівчатам!? Давай же, скажи мені!!!

У нетерплячці я сильно схопив її за плечі.

- Аах... – і чомусь спокусливий голос.

- О, та ми можемо підкорегувати напрям дій! Ну, Содзі, давай підемо за сценарієм, як і раніше. Пхни мене до стінки так, і ми підійдемо до місця, де ти чимдуж розриваєш увесь мій одяг! Зніми його зараз же!

- А чому б мені не пхнути тебе в стінку? Настільки сильно, наскільки я можу!? – сказала Айка.

Під її пильним поглядом, Туарл неохоче сказала:

- Так, розумію. Це правда, що у нас не має багато часу, тому я трохи пропущу! І вони можуть відчувати її Атрибут Хвостиків навіть через протирозпізнавальне поле, тому навіть у першій битві не думаю, що ми зможемо без проблем з ними впоратися.

Вона сказала «у першій битві»? ...Але у мене не було часу, щоб поцікавитися, тому що наступне, що вона сказала, було ще більш фантастично.

- Содзі, використай браслет, що я тобі дала, щоб перетворитися!

- Перетворитися!?

- Так ось, що вона збиралася! Усю ту фігню, що була до цього!

Туарл проігнорувала Айку і продовжила:

- Цей пристрій створює бойовий костюм, який підсилить твою фізичну енергію. Принаймні ти повинен стати на рівні того монстра, коли перетворишся.

- Ти серйозно!?

Просто як дитяча передача про супергероїв, чи щось типу того.

...Але я тоді був готовий схопитися за будь-яку соломинку, і моє серце пройнялося цією ідеєю без жодного опору, ніби це був голос з небес.

Вона могла б сказати мені щось божевільне, і я не міг уявити, що це було жартом чи трюком після того нереального досвіду телепортації.

Зрештою, немає якоїсь шкоди у спробі.

- По... почекай хвилинку, я не знаю як щодо перетворення, але чому ти зобов’язуєш Содзі робити щось таке небезпечне!

- Ти дурна! Ціль ворогів – це хвостики! Як ти можеш залишити це без уваги!!!

- ...Почекай, ммм, це найбільш нереальна річ, чи точніше ця ціль така тупа... Содзі, чи не міг би ти хоча б сказати, що це через те, що вони викрадають дівчат...?

- Ні, так і повинно бути. Саме тому, що ти любиш хвостики, ти можеш використовувати цей браслет. Не потрібно поводитися так, ніби ти турбуєшся про справедливість.

- Ні, я маю на увазі, що хотів врятувати дівчат, я просто думаю...

Ворог, ціль якого – це хвостики, і нібито я можу з ними боротися тому, що люблю хвостики? Що ж це таке?

І справді, це все більше і більше нагадує жарт. Землі задрижала так сильно, що здалося, ніби на мить я поплив, і тоді пролунав громоподібний рев.

- Содзі, вони ловлять людей!

Де показувала Айка, там розгорталося жахливе видовище. Трагічна сцена, ніби я зазираю у пекло. У самому центрі автостоянки припарковані автомобілі були розірвані на шматки та розкидані довкола, а дівчата, яких зловили, вишикували у колону по одному. Таке імпровізовано урочисте місце.

Не знаю, чи дівчина попереду колони зомліла, але не здавалося, що вона рухається, коли її тіло плило крізь повітря. Ніби лев, що стрибає через палаючий обруч, дівчата у колоні рухалися через металеве кільце, що було затягнуте веселковими кольорами, ніби в мильній бульбашці. У ту мить, коли перша дівчина пройшла через нього, її волосся повільно розплелося і вона відступила назад, прокресливши дугу у повітрі.

Одну за одною, як вони й примушували наступних, дівчата проходили через кільце, як неживі, як деталі на стрічковому конвеєрі. За час, менший ніж мить, надійшла черга до президента Шіндоу... і навіть її прекрасні хвостики, що причарували мене, розтанули у повітрі.

- Всі хвостики у цьому жалюгідному світі будуть нашими!

Це звучало ніби жарт, але зараз бачу, що це так і є.

- ...Оті засранці.

Вперше за життя я відчув як щось хруснуло глибоко в моєму серці.

- Пане Содзі, заскокойтеся, будь ласка. І зараз все в порядку, їх ще можна врятувати.

- Скажи мені...! Як я можу врятувати хвостики? Як я можу знищити тих створінь!?

- Ти трохи перебільшуєш... Знаєш, чи не здається, що вони не постраждали, за винятком того, що втратили хвостики?

- Ти кажеш перебільшую...!?

Я схопив Айку за сорочку та підняв її в повітря з несамовитими емоціями, що переповнювали моє серце.

- Ай...

- І це те, що для тебе означають хвостики? Якщо хтось забере їх, тоді це нормально, і тебе це не хвилює? Вони що, така дрібниця для тебе?!!!

- Та заспокойся, Содзі. Вони ж знову нас помітять...!

- Пробач...

Коли я почув слабкий, нехарактерний Айці голос, що зовсім не мав у собі сили, моя голова трохи охолола, і я відпустив її.

- Вибачте мені, що кричав і на тебе Туарл. Але розкажи мені, як використовувати цю річ. І швидко.

- ...Ти серйозно? Ні, тобі не слід цього робити! Особливо після нещодавнього! Не думаю, що ти можеш їй довіряти після всього цього! – голос Айки був таким напруженим, ніби вона намагалася відговорити свого друга від убивства.

- Мене не хвилює те, що це безглуздо чи небезпечно. Я не можу пробачити тим монстрам, що вони граються в ігри із хвостиками!

Туар, принаймні на половину, шуткувала зі мною, але мабуть ця частина моїх почуттів дійшла до неї. Вона кивнула із серйозним виразом обличчя та пояснила, піднявши праву руку до своїх грудей:

- Будь ласка, щиро побажай: «Я хочу перетворитися». Побажай сильно. Якщо ти це зробиш, то браслет повинен активуватися.

- І це все, що мені потрібно зробити? Не думаючи ні про що конкретне?

Вона рішуче кивнула.

- Гаразд. Схоже на щось, що навіть я можу зробити.

- Содзі!!!

Я зібрав усю свою рішучість і підняв браслет до своїх грудей, стиснувши праву руку в кулак. Закрив очі, як вона і казала мені, і побажав сильно, пресильно.

Я хочу перетворитися... Я хочу врятувати президента, тих дівчат. Повернути хвостики. Стати кимось, хто може перемогти тих виродків. Це не був праведний гнів. Чи є десь хлопець, що зможе мовчати після того, як те, що він любить, втоптали в землю!!!

І наступної миті...

Це «перетворення» і справді відбулося, чи якось так.

****

З браслета на правій руці Содзі почало випромінюватися світло. Потужне світло, ніби беззвучний феєрверк, вибухнуло перед його очима.

- Ааай! – Айка прикрила очі рукою від несподіваного спалаху. Смуги червоного світла огортали його тіло, утворюючи кокон. Частинки світла наповнювали повітря й стискувалися навколо нього.

І ще яскравіший раптовий спалах.

Вони почали змінювати ледве помітний силует. Плечі, груди, стегна, ноги – світло спалахнуло згори, наче вибухнуло, і Содзі покрив червоний костюм від шиї й до низу. Але все це сталося за соту долю секунди – мить, коротша, ніж може помітити око.

Розбризкані як пара, лінії червоного світла. І хоча це було дивно, Содзі оточувало сяйво, що не було відбитим, як у срібного волосся Туарл.

- Класно... Я й справді перетворився...

Він вклав усю силу в кулаки, щоб перевірити, як він себе почуває. Наскільки він міг бачити, костюм покривав тіло без проміжків, аж від кінчиків ніг. Коли він поглянув на свої пальці на ногах, то він почав їх стискувати й розтискувати знову і знову. Але здається, він давно помітив, що на його голову не було ніякого тиску.

- Що? Моє обличчя... Не заховане!?

Торкнувшись своїх щік, Содзі був стурбований дізнатися, що вони не були покриті.

- Костюм сам по собі не так важливий для системи захисту. Окрім того, він використовує Уявний Відбивач, тож навіть якщо твоє обличчя не закрите, інші люди не зрозуміють, що це ти.

- Уявний... Що це?

- Це дещо, тому тобі непотрібно хвилюватися, що люди дізнаються твою справжню зовнішність! Прошу тебе, борися зі спокійним розумом!

- Я, і це також? Добре! Дозволь мені випробувати цей...!!!

Я не розумію практичну сторону дуже добре, і є багато чого, про що я і досі переживаю, але часу не залишилося.

Содзі прийняв на віру слова Туарл і почав бігти на поле битви, а його волосся галантно тріпотіло позаду нього.

- Ем, ух...

Содзі вже зник до того часу, коли Айка відкрила очі.

- Який же ідіот! Чому він погодився з усім цим так просто!?

Айка нахмурила брови та озирнулася.

- Ей ти, ем... послухай Туарл.

- Так?

- Чи не було тут якихось інших дівчат прямо зараз...?

****

- Сві... світло, що це, я не можу бігти так прост... що-о-о...!!

Ніби хтось поставив десяткову кому не в тому місці, у моїх ногах була така велика сила, що я майже впав на обличчя, коли побіг. Це нагадало мені час, коли мені було нудно і я спробував поставити бігову доріжку на максимальну швидкість.

«Будь ласка, зосередься! Содзі, цей костюм Тейлґеар створений твоєю духовною енергією. Ти повинен керувати ним своєю волею!»

Якийсь вид комунікативного пристрою? Я чув голос Туарл, ніби вона нашіптувала мені у вухо, хоча не думаю, що в нього щось вставили.

- Моя духовна сила... Моя воля...!

Цього разу я спробував сконцентрувати свою увагу на ногах. Дотепер мені здавалося, що я причепився до машини, що їде на максимальній швидкості, але раптово я почав відчувати через костюм, як мої ноги приземляються на землю. Це не було схоже на керування автомобілем, це було почуттям повної єдності, ніби я сам став машиною. Я вже досяг автостоянки й пройшов більше, ніж половину шляху через неї, відкидаючи ногами сміття з дороги, по якій я біг, і навіть не намагався уникнути його. По дорозі я бачив дівчат, що зараз лежали без свідомості на асфальті.

Знаю, вони шкодують, що їхні хвостики вкрали. І я абсолютно точно поверну їх вам...!

- Хммм, такий величний Атрибут Хвостиків... Але за таких умов я не впевнений, чи ми зможемо отримати величну силу від цієї зірки, яку Командир оцінював як головну...

Схоже, що і мій слух також покращився. Я чую, як монстр бурмоче щось загадкове про президента Шіндоу, яка лежала під його ногами.

Мій гнів побив свій пік, коли я побачив президента з жорстоко розв’язаними хвостиками.

- Сті-і-і-і-ій...!!!

- Ум?

Я міцно вперся ногами в землю, гальмуючи на великій швидкості. Коли я це зробив, щось типу фіксаторів опустилося звідкись поруч моїх щиколоток і втислося в асфальт, царапаючи його і вибиваючи іскри та пил.

«...Яка смішна сила. Ця дівчина створена такою...!?»

Відчуття трепету наповнювало моє тіло невідомою енергією, що відволікала мене від гніву. І тоді я почав боятися. Мене знову здивувала та сила, що надала дівчина Туарл.

Як вона створила щось з такою страхітливою силою? Як мені й казали, я просто прийняв це, але чи правильно це робити?

Ні, зараз немає часу про це думати. Потрібно зосередитися на порятунку хвостиків... ну чи скоріше врятувати людей.

- Ти розумієш людську мову, так, монстр? Віддай цим людям хвостики, що ти... відібрав у них.

- Та... Ти ж...

- Ти що, не чув мене...? Ти вкрав їхні хвостики. Віддай їх назад, грьобаний монстр!

Мій гнів уже сам по собі із моїм криком вдарив його. Що я сказав звучало дивно, але я зрозумів, що те дивне металеве кільце може відбирати хвостики в людей. І тому, воно ймовірно і зможе повернути їх назад.

Хто буде підвергати когось такій небезпеці просто тому, що вони мають хвостики? Слова «нерозумно» для цього недостатньо, це абсурдно, це жахливо.

«Вкрасти хвостики». Якщо те, що вони сказали, навіть якщо їхня основна ціль стала відомою громадськості, то вже завтра може більше не бути жодного, хто носить хвостики. Ось чому було б нерозумно ризикувати.

Я не можу... Я не можу цього пробачити!!!

- Ей... Стооооооп!

Коли я нахмурився до нього, монстр швидко злетів високо в небо, ніби його охопив раптовий порив вітру.

- Гахаааа!!

Першим у землю врізалося його обличчя.

- Ей.

- Мм, ннгх... Я був вражений такою сильною молодою невинністю... Вони ж... дивовижні хвостики!

-...Що?

- Прогноз Командира був правильний, коли він обрав це місце! Навіть якщо не брати до уваги попередніх дівчат. Це була ти...! Ти нарешті прийшла! Ми не пропустили нашу ціль, твої хвостики – це найвеличніші хвостики!

Монстр похитувався на ногах від радості.

- Найвеличніші... хвостики...?

Це щось дивне. Те, що казав монстр, викликало у мене відчуття незручності, але водночас я почав відчувати тривожні сумніви. Моє поле бачення, моя точка зору була на диво низькою. Мабуть, це було моєю уявою, але руки, які я показував, також здавалися меншими, ніж зазвичай.

- ... .

Холодний піт пробіг по задній частині моєї шиї. Передчуття злого сильніше, ніж я коли-небудь відчував за своє життя, осипало холодом усе моє тіло.

- Чи може...

Ніби заіржавіла механічна деталь я повернув свою голову набік. Одне із вітрових вікон автомобіля досі було у своїй початковій формі. Я побачив відображення і занімів.

Як би це назвати.

Отам, була дівчина із милими хвостиками.

- .........Ох.

Навіть зараз звук «хвос-тики» звучав у моїй голові, як удари дзвону. Прекрасні, дивовижні хвостики, що звисали до колін. Стрічкоподібні шматки, що рухалися вгору та вниз разом із її диханням так плавно, що здавалося, що вони живі й через те самі колихаються.

Її широко розкриті очі розплющилися ще більше. Слово «броня» було трохи не тим словом до того, що вона носила, дивний захисний костюм не виглядав так, ніби він хоч щось важив, показово для використання у модних показах з червоним та білим ключовими кольорами.

На місцях у верхній частині костюма, що тісно прилягав до її голої шкіри, були прикріплені кутові механічні запчастини для озброєння. Вони були джерелом таємничого сяйва.

- Охх.

І, і... На обох боках її стегон були велетенські пристосування, але проміжна область між ними у цьому костюмі була зроблена як бікіні, і половина її стегон була відкрито виставлена.

Не впевнений, чи я в це повірив. Але я спробував торкнутися до грудей та області паху. Груди були такими ж плоскими, як і виглядали зовні, але мій постійний супутник, принц між моїми ногами, мій важливий партнер, був повністю й абсолютно відсутнім.

- О, ох...

І зараз що я зрозумів, то я став більш свідомим щодо цього. Мій неприродно високий голос.

Так, відображення у склі було... Мною, хто став з хвостиками.

- Це перетворило мене в дівчину......!!!?

Дитячий крик поглинуло небо.

****

- Щ...! – Айка, що спостерігала, також проковтнула язика.

- ...Що це.

- Це наша єдина найсильніша зброя проти цих монстрів, Броня Мрій, Тейлґеар! Ах, ти такий чудовий Содзі! Ехехехе, великий успіх.

Туарл зі слюнками, що звисали аж до чокера на її шиї, вилупилася на панікуючого Содзі із виразом екстазу на своєму обличчі.

- ...Це так прекрасно, я аж починаю плакати!

Айка влупила долонею руки Туарл, ще менше себе стримуючи. Цього разу це не був прицільний удар по щоці чи кудись ще, але просто удар по всій площі її черепа.

- Це, чи це вже не сцена перепалки між дівчатами... чи це більше схоже на те, що мене побив тигр...

- Залежно від твоєї відповіді, це дійсно буде так. Що трапилося, чому Содзі ЖІ-І-І-І-І-ІНКА-А-А!!! Це ж не просто одяг для дівчат, так? Зараз він навіть став нижчим!

- ...Айка. Щоб отримати велику силу, потрібно сплатити відповідну ціну. Це робить людину сильнішою, щоб серйозно поглянути на правду, а маленькі дівчата – милі, маленькі-миленькі!

- І це твоє йобануте згнивше захоплення!!!

Звук безжалісного удару.

- Це не перетворення, а зіпсування!

І звичайно ж, вона не мала на увазі «зіпсований» у значенні метаморфози.

- Битися вогнем з вогнем, як кажуть. Коли ворог це «перевертень», то боєць не може виступати проти нього не ставши самому по собі таким же у певній мірі.

- Тому ворог це тииииииииииииииии!!!

Удар, удар, удар...

Голова красивої дівчини Туарл, яка за замовчуванням була повністю прогнившою, підлітала вліво та вправо у захопливих ривках.

****

Це моє покарання?

Я говорив про хвостики, про хвостики з мого дитинства і до зараз, тож Бог нарешті втомився від мене та сказав: «Ти – біль у моїй задниці, замовкни та стань вже з хвостиками», й щосили пхнув мене до нинішнього положення речей?

Ти, Боже, штовхнув занадто сильно. Зовсім не так, що я міг би йти вперед лише похитуючись з боку в бік. Ні, цей пинок міг би відправити когось на орбіту Землі.

Це навіть схоже на мою крутезну появу перед цим монстром, коли я перекотився по землі й боляче вдарився своєю потилицею.

- А, а, ах.

Я був спантеличений та не був спроможний прийняти жорстоку реальність. В цей час чудовисько й ті чорні створіння повністю оточили мене.

- Хмм, так ти вирішила, що хочеш нам здатися? Прийми мою щиру подяку! Покажіться їй та будьте ввічливими!

Раптово, за відсутності опору з мого боку, монстр перевів себе в режим доброти.

- Моке...

Чорне створіння... солдат почав бігти прямісінько у моєму напрямку.

- За... забирайся ге-е-е-еть!!

Коли я злякано розмахував перед собою руками, як дитина в поганому настрої, то ледь вдарив чорного. А від мого удару він підлетів у повітря з чистим глухим звуком та, як ракета з пластикової пляшки, врізався в стіну на рівні даху у віддаленому будинку.

Його тіло почало світитися. Незабаром він тихо вибухнув пилом і зник у небі.

- Хмм... Одного Ультироїда за один удар! Та в тебе не тільки прекрасні хвостики... Що за злісна сила!? Хто ти, дитино! – мимоволі видав захопливий зойк монстр.

Слова ворога поступово набували все більш старомодного стилю, ніби ми були акторами в якійсь історичній драмі, де він кидав мені свою «репліку» по сценарію.

Хоча, якщо судити з його виразу обличчя, він був серйозним.

«Пане Содзі! Зараз чудова можливість для крутого представлення!»

Круте представлення?

- Ким же мені бути…?

Якщо в тебе є що сказати, то скажи це Боже...

«Ааа... як я і думала, ти не вирішив, як називати себе після перетворення, правильно...!?»

- Ні, я зовсім не хвилювався стосовно свого імені… У мене величезні сумніви щодо того, ким я є на даний момент!

Зв’яжися зі мною, виручи мене Айка... Якщо я не почую твоїх заперечень, то як мені тоді діяти? Не той, хто я, а я ж навіть не впевнений хто я.

- Вау... Не впевнений, що відбувається, але ця занепала духом маленька дівчинка – я цього не можу стерпіти! Один з вас, дайте мені ляльку, яку вона зможе обіймати!

- Мокее...

Кільце ворогів повільно стиснулося довкола мене. Я відчував пронизливі погляди навіть від солдат, хоча не знав, де в них очі. Ніби вони випромінюють ауроподібне бажання. Бувши ціллю цих незліченних бажань, я й не намагався погасити холод, що піднімався по моїй спині.

- Уваа-а-а-а-а-а!!!

«Содзі, торкнися бантика на волоссі та уяви зброю у своєму серці. Він повинен створити зброю, що підходить саме тобі!»

- Ба-н-тик.

З налитими кров’ю очима, я вдарив по одному з двох металевих бантиків – єдиного захисту на моїй голові.

- Перетвори, перетвори мене назад у чоловіка...! Агагагагага.

«Бантик же не виконує бажань!?»

Що це... Я не знаходжуся у якійсь казці з мораллю… Та бути такого не може, що це моє покарання, і що воно дійсно сталося… Я аж ніяк не міг стати з хвостиками!

Я бив бантик знову і знову.

Чи моє гірке бажання врешті досягло цілі чи була інша причина, та він спалахнув і вибухнув сліпучим сяйвом. Утворюючи в повітрі спіраль і збираючись у моїй правій руці, воно почало набувати форми меча, ніби конденсувалася пара. Червоне лезо подовжилося й огорталося навколо чорного ядра. У моїй свідомості з’явилося якесь слово, ніби чітко пробите на друкарській машинці.

«Полум’яний Клинок»

З моєї правої руки вибухнув вогняний спалах. Чудовий дворучний меч був закінчений й світився червоним полум’ям. Це не можна назвати довгим мечем, але у моїх руках він виглядав довшим за звичайний клинок. Дивови-ижно, кру-уто... а за одно перетвори мене назад у хлопця…

- Моке...

З неба на мене звалився один солдат. Його поза нагадувала мені жабу, що готувалася до стрибка. Слова застрягли в горлі, тому я різко махнув мечем. Ворог отримав діагональний розтин на грудях і з невеликим вибухом випарувався в пил.

- Мокех.

- Моккее......

- Рааа! Ці...!!

На мене напали без паузи і я рубанув по горизонталі. Солдати, розрізані навпіл, розчинялися один за одним. Без вагань, навіть з ще меншими ваганнями, ніж раніше, з землі та неба негайно посипався ряд атакуючих ударів.

- ДА...ЯЯЯЯЯАААААА!!!

Я розрубував їх, крутячи меч, покритий вогнем. Вогонь на ньому рухався під тиском меча й розсипався довкола, як вибух від вогнемета. Всі фігури в чорному, що нападали з чотирьох, чи восьми напрямів, всі вони випарувалися, навіть не маючи часу на крик.

- Хах... хах...

Рептилоїдний монстр, що залишився сам, тремтів усім тілом.

- Я прибитий цвяхами до цього місця, зовсім не можу рухатися... Меч-блискавка та два хвостики, що танцюють в небі... Я впевнений, що заблукав у раю!!!

- Ти справді заблукав! Припини, мені страшно!

Монстр був охоплений хвилюванням. Сльози текли з його очей. Та і я був одним з тих, хто хотів плакати.

- Хааха, хах, хвостики...

- Що...!?

Навколо монстра ніби вихор крутилося сильне бажання. Він протягнув руки й пішов до мене як зомбі. Він відрізнявся від тих солдат на один удар, що були раніше. Багатьма способами.

- Ці хвостики... Чи не могла б ти затиснути їх між своїм великим та вказівним пальцем, та дати мені декілька ляпасів, блін...!

Широченні очі в яких пульсує кров. Нерівне й часте дихання. З ротом повним слини, та нею ж заплямованими губами, монстр прийшов до мене. Вдруге крізь мене пробігла хвиля страху, і слабкий крик, якого я не чув від себе ні разу.

- Кйаа...!

Я впав на п’яту точку та дозволив мечу випасти.

- Хаах, ха, хвостики...

Я не можу витримати цей вигляд. Чи це правильно... це те, на що схожий я. Чи є хлопці, яким також подобаються хвостики як йому? Чи хтось, хто не знаючи мене, подумає, що я з ним за одно? Чи це так, як мене бачили інші люди?

...Якщо ніхто не підтримає мене, я також стану таким зіпсованим?

- Дідько, це все тому, що є такі як ти...!

Вчепившись в голову й тремтячи зі страху, я скрутився в клубок. Мої спогади мерехтіли навколо мене, як тіні від ліхтаря. Ті часи, коли у мене були пристрасні розмови про хвостики з будь-ким. Чи коли вони можливо погано їх знали, але ж знали про них. Жоден з них не почав виглядати підозріло. Що неправильного в тому, що ти наполягав на виді зачіски, яка тобі подобається, я завжди так думав... Але чи не є цей монстр тим, що вони бачили в мені?

Я удавав, що впевнений у собі, й що мене не турбують думки інших, але може я справді винний у своїй любові до хвостиків...?

«Со-дзі! Візьми себе в руки! Ти ж був єдиним, хто сказав, що збирається врятувати їх, що ж ти робиш!!!»

- А...!

Слова Айки повернули мене в реальний світ.

«Раніше ти вихвалявся, наскільки хвостики важливі для тебе, ти навіть схопив мою... ти схопив мене за перед жіночої сорочки та підняв у повітря. І тепер, коли ти став із хвостиками, ти боїшся!? Зберися вже!»

«Вона сказала «перед її сорочки», але Содзі, ти ж просто схопив її за комірець, так же? Не існувало жодної перешкоди, щоб тебе зупинити, я права? Хаха.»

«Шкодую, що зупинила тебе раніше... Я більше не можу дивитися на цього огидного монстра, не хвилюйся по інші речі, просто вдар його щосили!»

«Не скисай, як ганчірка для миття посуду... Будь ласка, викинь з голови усі слабкі переконання!»

«Чи ти не можеш щось зараз зробити, як те, що зробив ти з його спільниками! Якщо ти почуваєш себе винним у своєму «я», то тоді настав час діяти, зроби те, що потрібно!»

«Це ранить мене ох, ох, ох...»

- Айка...!

Чітка мова Айки, ніби вона могла бачити мене наскрізь. У моєму серці, як сонячне світло пробивається крізь хмари, з’явилося відроджене почуття. Мені здалося, що я почув замучений голос, але мій розум вже став одним цілим з простором, що мене оточував.

Я більше не соромлюся того, ким я є.

Я дурень.

Те, що сказала Айка, це все правильно. Після того, як я стряхнув її й вступив у бій, що я в біса роблю...

Мені надана сила, щоб захистити те, що я люблю, і я практично втратив її через мої власні внутрішні переживання.

Якщо подумати, коли я був дитиною, і коли боровся з Айкою, то в мене був дідок, що тренував мене та багато бив по голові. «У тебе багато непотрібних думок», «потрібно очистити свій розум», щось таке. Нехай ваше серце заповнить порожнеча... і відпусти пусті думки. Дозволь своєму серцю...

****

- Ти відриваєш мої гру-у-у-у-уди!!!

****

Вперше за життя, увесь мій розум повністю зосередився на цій битві. Але було щось, якийсь гамір, я не міг уявити від якого створіння у світі він може йти, він збиває мене, і важко сконцентруватися, тому я закричав «О-о-о-о-о-о-ох» і почав бігти.

Зараз не було більше нічого, окрім мого крику.

- Хмм!?

- Я спопелю тебе! Та спершу ти отримаєш по своєму дурнуватому обличчі!!

Я підняв Полум’яний клинок над головою.

- Оох!

Мій удар вперше заблокували. Але на лівій щоці монстра, якої я навіть не торкався, з’явився опік, як слід від меча, що пробігав горизонтальною лінією.

- Та ти ж... Аай!

Монстр закричав, і з його долоні матеріалізувався лазерний промінь. Але промінь випарувався, як тільки торкнувся мого тіла, і навіть на міліметр не зрушив мої хвостики. Я теж нічого не відчув.

- Хммм!?

Бойовий костюм був настільки тонким, не кажучи вже про мої стегна, руки, ноги та інші місця, що були покриті загостреною бронею, що зовсім мене не сповільнювала – це Тейлґеар. Ми побачили б його істинну цінність у світлі, що оточувало мене.

- Поглинач фотонів... Так ось, що це.

Це «пояснення» відбилося ехом у моїй голові. Основна захисна плівка приймає поглинуту енергію руху, іншими словами удар, повністю знищує його, через доскональний контроль, та перехоплює його на молекулярному рівні.

Це також причина чому голова, яку б слід було захистити якомога краще, залишається відкритою. Ніяка атака не проб’є Тейлґеар, поки все тіло огорнуте сяйвом, і це робить його непереможною зброєю.

- Хммф... Ти жахаюча мала дитина! Вперше за багато днів мій дух солдата бушує! Я Лізард Гуілді, лідер рейдового загону Ультими Гуіл. Я йду в бій з вірою в те, що чоловіче серце повинне битися сильніше від одного виду дівчини, яка тримає ляльку! Хоча б скажи мені своє ім’я, і більше нічого не потрібно!

- Червоні Хвостики! – викрикнув я так природно, що аж сам здивувався.

Мені здавалося, ніби сам костюм каже мені, що казати. У момент, коли я пробився, він почав закликати до мого серця. Невгамовна сила пульсувала у всьому моєму тілі.

- Я питав твоє справжнє ім’я!

- Це прекрасно... Якщо ти, набравши повні груди повітря, так голосно викрикуєш цю нечувану віру, то мені немає потреби, щоб хтось як ти, пам’ятав моє ім’я!

- Так загадково! Твоя віра ж більше чи менше схожа на мою, так же?

- Не прирівнюй мене до себе!

- Це ж очевидно з першого погляду. Якби ти не був тим, хто любить хвостики більше, ніж будь-що інше, тоді б ти не сяяв так!

- Ти знаєш такі речі, чи не так... Ідеально, я засяю ще яскравіше від своєї любові до хвостиків – продовжуй і пам’ятай це!

- Це суперечить тому, що хочемо ми, тоді, чи не... Як для нас, то ми любимо хвостики ще більше, коли ми накладаємо на них свої руки! Хммм... хмхф!

Незліченні шипи на спині Лізарда Гуілді відділилися й піднялися високо в небо. Тонка смужка світла, здавалось, пов’язувала ці шипи і його тіло разом. І один за одним, немов у них був власний розум, вони кинулися в атаку.

- Яа-а-а-а-а-а-а-а!

Я почав їх всіх розрізати за допомогою Полум’яного Клинка. Палаючі шипи один за одним почали шипіти як бомби, і коли вони вдарилися об землю, то знесли частину асфальту.

- Хнннн...!

І тоді вони полетіли ще швидше. Я зміг ухилитися від них на волосину, а вони все одно швидко крутилися і переслідували мене як керовані ракети. Моє поле зору, що стало кращим завдяки Туарл, могло розгедіти ці рухомі об’єкти. Але навіть з моїм покращеним баченням їх складні орбіти становили загрозу.

- Туарл! Все буде добре навіть якщо я переможу цього хлопця? Що станеться з хвостиками!?

«Хвостики, які вкрали...? Атрибути... вони зберігаються у тому кільці протягом години чи десь так, я так вважаю. Тому забий на того монстра! Подолай його, зламай кільце, і вони повернуться! Ну я так думаю...!!»

- Окей!

Я був трохи наляканим через те, що тоді мені подзвонила Айка... ні, неймовірно наляканим, але я б дотримувався свого початкового рішення врятувати президента і всіх інших із хвостиками.

- Неймовірно! Я не забуду цей день, навіть якщо житиму вічно. Мої вибачення, але я б хотів зробити фото для сувеніра. Поклади свою голову на моє плече ось так, і тримай ляльку...

- Заткни-и-и-ися!

Я скоротив дистанцію за один стрибок, і лівою рукою, окутаною вогнем, з усієї сили вдарив його. Його обличчя стало нагадувати кашоподібну масу, а з його носа витекло дуже багато крові.

- Ай, аааай... Ні, нічого не поробиш... Я всіма силами намагався не пошкодити твоє обличчя чи твої хвостики, але тобі доведеться змиритися з певною кількістю пошкоджень!

М’язи під сталевими його сталевими лусками ще більше вип’ятилися. Він певно збирав усю свою силу для нападу. Я стояв прямо перед ним, і готувався до найгіршого. Але чи це не... Буде небезпечно для дівчат, що лежать навколо нас, якщо ми продовжимо битися так люто.

У цю мить, у моїх думках промайнуло чітке зображення темно-червоного вогняного стовпа.

- ...Стовп Аури...? Тоді як тобі це!

Це нагадувало включений файл з допомогою, і я міг знайти його просто подумавши. Дуже мило з її сторони.

Вогонь вибухнув з кінчика Полум’яного клинка і роздувся до розмірів баскетбольного м’яча. Я усіма силами розмахнув мечем і запустив його в політ.

- Що це таке?

Вогняна куля вибухнула прямо попереду Лізарда Гуілді, і накреслила навколо його тіла спіралевидну фігуру, так наче він прийняв форму стовпа.

- Дідько, не можу поворухнутися!

Напевно це бар’єр, що обмежує ворога. Отож це Стовп Аури!

- Оооооох!

Слідкуючи за Лізардом Гуіді, я побіг. Меч, який я тримав, почав змінювати форму, відповідаючи на мою рішучість. Розкрилося руків'я і декорована частина, і по мечу пробігли лінії, неначе жилки на листку, і почали сильно спалахувати.

Вогонь вистрелив із леза, яке світилося червоним теплом та було розтягнуте майже вдвічі. Кінчик прослизнув через бар’єр, який утримував його. І прямо в напрямку, в якому він рухався, він розрізав Лізарда Гуіді одиничним пострілом у його тім’я.

Так... Полум’яний Клинок – це без сумнівів був смертельний удар... Сліди полум’я пробігли по небу.

- ГРОААААААХ!

Пробігла хвиля жару, як від лопнутої бульбашки. Лізард Гуіді закричав в агонії. З нього збігали електричні дуги.

- Хе, хахаха... Дивовижно... Щоб померти від хвостиків, які ледве зачепили мою щоку... Та як у мене можуть бути якісь нарікання! Це той кінець, про який я завжди мріяв ще дитиною.

- Агов, постій!

Стовп Аури несподівано роздулася втричі до свого розміру.

- Прощавай...!

І він, тримаючи свою віру близько до серця до останнього моменту, вибухнув у величезному спалаху, який не можна було порівняти з іншими, та розвіявся вітром.

- Не зникай з передсмертним виглядом як за-а-а-а-араз!

І по тому була лише тишина.

Я поглянув на спустошену автостоянку, хоча навряд можна сказати, що це досі вона.

З іншого боку, Полум’яний Клинок випалив трохи землі, але й так слідів моєї битви було не так багато. Неймовірний спалах і удар майже не пошкодили навколишнє середовище.

Я бачив Стовп Аури як щось типу техніки підтримки, щоб затримати ворога, але може це вона звела пошкодження до мінімуму.

- Оп...

Я розрізав гігантське левітуюче кільце з металу навпіл без якихось особливо сильних почуттів. Ніби виконавши своє завдання, меч, який я тримав, перетворився у вогонь і розчинився у повітрі.

Кільце розбилося на маленькі друзки й світло всередині нього стало іскрами, які вирвалися струменями та потекли до непритомних дівчат, від одної до іншої.

Коли я побачив, що їхні зачіски, як і треба було, повернулися до хвостиків, мене охопило відчуття виснаження. Не впевнений, чи міг я впасти на спину.

Мене повністю втягнули в битву, але я справді зміг врятувати цих дівчат... та чи дійсно я зміг врятувати хвостики?

На землі був маленький у формі діаманта камінь, що відблискував світло-зеленим кольором. Я підняв його.

«Лялька»

Це слово спало на думку. Коли я тримав його, то частина броні на лівій руці відкрилася і втягнула камінь.

- ...Що ж, це інша сила Тейлґеара?

- Ем...

- ... !

Я майже підстрибнув, коли хтось ззаду покликав мене.

Президент прокинулася і здивовано дивилася на мене. За нею були її тремтячі хвостики. Вони покрилися сажею, але не загубили свого благородства.

Вона зараз робила символічний знак, тримавши рукою кромку своєї пошарпаної спідниці.

- Я б хотіла... дуже подякувати тобі, що врятувала мене.

- А, хаха, за що? Я просто хлопець, тобто дівчина, що проходила повз!

Не думаю, що хтось повірить цьому, коли я так одягнутий, але ж потрібно щось придумати.

- Ні, ем, цей... Я прокинулася посередині бою.

- Що...?

- Т-ти билася так дивовижно...! І ти така маленька, але хоробра... сильна... Я була... така схвильована!

- ... !!!

Це погано. Я гадав, що всі були без свідомості.

Президент і справді виглядала дуже молодо, але прямо зараз я не схожий більше, ніж на учня початкових класів. І ця дитина, тобто я, носить меч і б’ється з монстрами... як можна придумати пояснення для такої ситуації.

- Перепрошую... Як тобі вдалося...!

- Ем.. А.. Я прихильник справедливості! А зараз, будь ласка, йди звідси швидко!

Я справді відчуваю, що погано імпровізую, як і вказала мені на це Айка десь годину тому.

- Я б дуже хотіла віддячити тобі за мій порятунок!!! Ми зустрінемося знову!?

- Ти побачиш мене знову, оскільки ти любиш хвостики.

Президент низько вклонилася мені та якось поспішно пішла.

Слава Богу, що вона не допитувала дуже багато. Для чогось такого під впливом моменту, ця лінія поведінки не була поганою. Хоча я просто намагався з цим впоратися.

- Молода па-а-а-ані-і-і-і!

Тут автостоянку по діагоналі пересік лімузин на необдуманій швидкості, ніби він прорізав стоянку навпіл і зупинився, залишаючи довгий шинний слід. Служниці, багато покоївок, вистрибнули з нього і кинулися до президента.

Декілька непритомних дівчат почали прокидатися. А служниці... може за наказом президента, порушили своє завдання і почали піклуватися про них. Здається, для мене вже не залишилося місця.

Пізніше з’явилися батьки та сім’ї дівчат, мабуть... і вже вільні дорослі також бігли один за одним. Можливо президент бачила мене, коли я кричав від жаху... але я благополучно всіх врятував, тому я б хотів, щоб вона це забула.

- Фух...

Я змістив погляд вперед. І бачив своє віддзеркалення у боковому дзеркалі машини.

- ... .

Я був доволі маленьким, але виглядаю точнісінько так, як я і мріяв. Мої ідеальні хвостики… Я відчув, що до моїх щік прилинуло тепло, і відчайдушно струсив головою.

Якщо я продовжу дивитися на себе, то мене одночасно вразить і щастя, і тривога.

До вух потрапив звук сирен. Звичайно ж, поліція, машини швидкої допомоги й все таке точно прибудуть.

Як нитка напруги обірвалася, я відчув запаморочення.

Обіймаючи стінку, щоб не потрапити людям на очі, я зайшов за поворот, де побачив Айку з Туарл, які вже чекали мене.

- Нарешті...

Останні мої сили вичерпалися і я впав на землю. Трансформація припинила свою дію, і мене огорнуло світло наче в кокон, та повернуло до моєї природної форми.

Слава Богу, що не залишився так на все життя...

- Со-дзі!

Підбігла Айка і схопила мене під руки, щоб допомогти, і мабуть, я задрижав та втратив свідомість.

- Шкода, що твоя голова притиснулася до дощечки. Давай, йди до мене, мої груди прямо як подушки.

- Це мої груди, а не дошка якась!!!

- Для жінки це називають грудьми лише тоді, коли вони починають випиратися. Через це, район нижче твоєї шиї треба називати дошкою, Айко-сан.

- Тоді чому б тобі не поцілуватися з землею, тупиця!

Айка схопила голову Туарл зворотнім хватом і перекинула її на тротуар.

- Ніііі, стііііій, це мій перший поцілууунок!!!

Я хочу заснути, бо відчуття, що є все зміг виправити, але я все ще чую крики. Ну ж бо дівчата, помовчіть.

Ніби скерований долею, я пірнув у вир війни. І закрилися завіси після першої битви Червоних Хвостиків.